Глава 10. Куди ведуть хащі

Глава 10. Куди ведуть хащі

Пробиратися крізь хащі було непростою справою. Заболочена земля, вкрита шаром густого моху, робила кожний крок важким та тягучим. Наші кросівки раз за разом провалювалися в пухку мокру землю, сповільнюючи рух. Мов міфічні вартові лісу з стародавніх казок, дерева переплели свої гілки смарагдовою лозою плюща, перегодивши шлях. 

Здавалося, що вони почули погрози Валі та вирішили підступно нам помститися. Кожна найдрібніша гілочка намагалася вискубати моє волосся, подряпати шкіру чи поцілити в око. Я, яка з малечку ходила в походи з батьками, в цілому нічого нового не побачила. Спортивна Валя, ніби флагманський фрегат, йшла напролом, беручи весь удар природи на себе, а ось Вікторія, яка все життя прожила у великому місті справлялася з цим завданням кепсько. Одним словом, повстання лісу проти міських жителів відчувалося у всій її красі. 

Комахи також були проти нас. Мошкара й комарі, яких тут були цілі хмари, забивалися у вуха та ніс, залазили під одяг і повзали по всьому тілу. Дівчатам дісталося сильніше, ніж мені, тож я щиро шкодувала, що не здогадалася прихопити спрей. А з іншого боку, звідки я могла знати, що ми потрапимо в заболочений ліс? Ми ж їхали до елітного поселення з приватною охороною, а не на прокорм місцевим жителям. 

— А ви не боїтеся, що це може бути Микита? — прошепотіла я, наздоганяючи подруг. 

— Ти про хлопця, якого пам’ятаєш тільки ти і який, начебто, загадково розчинився у повітрі? — уточнила Вікторія, ляскаючи себе по руках у спробі вбити якнайбільше настирливих кровопивць. 

Дівчина намагалася стежити за своїм тоном, та ноту іронії я все одно вловила. Хоча це могло бути звичайне роздратування, викликане надмірною увагою літаючих потвор. 

— Навпаки! Ти не уявляєш, як сильно я хочу з ним знову познайомитися! Треба ж повернути панові хустинку та подякувати за допомогу, — зухвало відповіла Валя, рішуче пробираючись крізь зарослі. Її теж кусали комарі, але вона воліла не звертати на них уваги. 

— А не боїшся? Ми ще не зустрічали магії, яка змогла б заморочити голову трьом відьмам, — обережно спитала Віка. 

— Двом, — вкотре виправила я подруг, які послідовно ігнорували факт, що лише я одна не піддалася чарам Микити. 

— З якого дива я маю боятися того, кого не пам’ятаю? — вигукнула вона. 

— Звичайно, і як я сама не здогадалася? — в’їдливо продовжила я. — Здоровезний хлопчина має злякатися трьох тендітних дівчат у лісі та втекти. Ти багато такого в реальному житті бачила? 

— Я і в серіалах такого ніколи не бачила, не те що в житті, — проскиглила Вікуся. — А якщо він якийсь навіжений збоченець та накинеться? 

— Нас троє, а він один. До того ж ми відьми, — хижо посміхнулася дівчина, зручно вхопивши пляшку настоянки. — Щось придумаємо. 

Я вже хотіла зіронізувати, що споювати можливого Декстера — доволі нетривіальна ідея, але Валя шикнула на мене, і довелося залишити гострі шпильки на потім. Шкода. А я вже встигла уявити, як після чарки Вікиної бормотухи, міцно притиснувши до себе закривавлений мачете, ніби м’яку іграшку-ведмедика, грізний різник згортається калачиком та міцно засинає на голій землі. 

Щільні ряди чагарників нарешті закінчилися, і перед нашими очима постала поросла папороттю галявина. Серед заростей папороті біля старого пня стояв доволі кремезний чолов’яга та завзято рубав дрова. Дарма я собі накрутила про маніяків. Тепер складно буде приховати посмішку перед обличчям реальної небезпеки. 

— «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», — наспівував він перед тим, як зробити новий помах сокирою. 

Щепки весело розліталися на різні боки, після чого чоловік ставив на пень новий шмат дерева та розрубував його в один захід. Нашої появи він поки не помічав, тож ми зупинилися й вирішили спершу роздивитися. 

— Дивний вибір пісні для того, щоб рубати дрова, — здивовано прошепотіла я. — Може, це в нього такий вид терапії? Краще зарубаю дерево, бо йому вже не боляче? Існують же люди, які приїжджають у ліс покричати або трощать кінескопи старих телевізорів на смітнику, щоб зняти стрес. 

— Хороша ідея для літнього тімбілдінгу, — протягнула Валька, обдумуючи свіжу думку. — Треба своїм колегам розповісти про цей метод, щоб вони не тільки в кімнаті для перемовин один на одному стрес знімали. 

— Дарма ви так, — прошепотіла Віка. — Коли співаєш, робота йде краще. Тим паче, в нього добре виходить.

- І техніка в нього гарна. Відразу видно, що не вперше інструмент в руках тримає, - оцінюючи його широку спину, прошепотіла Валя, - Це і є твій загадковий Микита? 

— Важко сказати. Він наче був вищий за цього на пів голови, — засумнівалася я.

— Так він чорнявий був чи білявий? — примружила очі дівчина. 

— Може, рудий, як той чорт? — запропонувала Віка. — Я чула, що бісенята, як і фамільяри, можуть бути схожими на своїх хазяїв. Фелікс — викопана Віра в котячому тілі. 

— Рудий чорт — це твій препод з універу, який усі соки з мене випив, — відрізала я. — А Микита був у панамці, і колір волосся я не бачила. 

— Так, а вдягнутий він був у що? На ньому ж не тільки сама панамка була, — округлила очі Валя, розглядаючи розтягнуту майку незнайомця.