Глава 9.  Зміїними тропами, мишачими стопами

Глава 9.  Зміїними тропами, мишачими стопами

Дарма я хвалила Валькіне захоплення спортом. Дівчина гнала по бездоріжжю, мов вовчиця за здобиччю, не розбираючи дороги. Ось що суміш кросфіту та обурення з відьмами робить. Поспіхом продираючись крізь хащі, ми прямували за нею у спробі наздогнати дрібне бісеня. Виходило у нас із Вікою поганенько, але ми наполегливо старалися не губити з погляду гнучку постать дівчини. 

В якусь мить у голові промайнула думка: «Коли вже закінчиться ця чортова лісосмуга? Тільки-но проглядалася, мов скляна, і виднівся клаптик поля позаду неї, а по факту — мов у густий ліс потрапили».

Але думки бігли швидше за мене, воліючи не затримуватися на одному місці. Ні, я повністю розуміла та підтримувала подругу, але ідея влаштувати пекельне полювання вже не здавалася такою влучною. Гілки, які Валя вдало обходила, нещадно били по тілу, залишаючи подряпини. Низенькій Вікторії, як завжди, з цим не щастило. Нижня губа дівчини спухла, а на щоках виднілися червоні подряпини від близького знайомства з кущем дикої маслини. 

Позаду пролунало щось про лохів, але я так і не зрозуміла — чи то вона згадала ботанічну назву цієї рослини, чи мала на увазі трьох дуреп, які погналися за невловимим духом. Рогатий виявився на диво спритною потворою. Маневруючи між оповитими плющем стовбурами тополь та розлогими чагарниками лоха сріблястого, його руде хутро то визирало на порослій мохом стежині, то знову зникало, розчиняючись в оксамитовій зелені. 

Сил тримати темп у мене вже не було, та я зціпила зуби, перестрибуючи чергову перепону у вигляді зміїстого коріння. Незграбна Вікторія вирішила повторити мій олімпійський стрибок, але зачепилася та з гуркотом розтяглася по землі. 

— Не кидайте мене тут саму!  — простогнала вона, покликавши мене на ім’я. 

Робити було нічого. Смачно чортихнувшись, клянучи на чому світ стоїть і так від народження прокляте рогате створіння, я повернулася та допомогла подрузі піднятися. 

— Срака-мотика, — вилаялася Валька, підбігаючи до нас, — Втік, погань мала. 

Чорнява відьма навіть не спітніла, і здавалося, могла бігти ще не одну годину. Вірте рекламі спортзалів. Вона діє краще за деякі ритуали. Хоча, якщо подумати, то спорт — це теж ритуал. Принаймні так стверджують коучі в рілсах інстаграм. 

— Та грець із ним. Якщо він до нас причепився, то сам з’явиться, — глибоко дихаючи, махнула я рукою, — Один фіг, дурна була ідея. 

— Чортів руками не зловиш. Треба мати освячену мотузку або міцний сталевий ланцюг, — підтримала Віка, обтрушуючи брудну футболку. 

Дівчина кривилася від болю. До веселого малюнка семи астральних чакр додався найсакральніший колір усіх відьом — чорний. Мої білі капрі теж були забруднені від зіткнення з порослими бурим мохом стовбурами. Хто там казав, що по п’ятницях треба вдягати чорне? Нас перевдягнула сама природа. Шкода лише, що таким болісним способом. Ребра нили, ніби по них хтось пограв кулаками. 

— А ще краще мати при собі терлич-траву, — додала я, перевіряючи застібку сумки на поясі, — Тоді можна підійти до чорта впритул, а коли він заціпеніє від страху та не зможе втекти, зв’язати його. 

— Вона залишилася біля машини, — розпачливо пробелькотіла Вікторія. — І чого я відразу про неї не згадала? От дурепа! 

— Дарма ми за ним побігли без підготовки, — голосно видихнула я. 

— Терлич, терлич, коханого мого приклич, — в’їдливо пробуркотіла Валя, втупившись у мене. — А ти де була така розумна, коли першою рванула за ним?

— Де, де? — похмуро поглянула на неї я. — За тобою бігла та мух ротом ловила. 

Це була правда. Одну точно встигла зловити, поки продиралася хащами. У роті досі стояв бридко-гіркий присмак, який нічим було запити. Окрім пляшки із зеленим змієм нічого не було, тож доводилося терпіти.

— Досить! — вигукнула Віка. — Мені остогидли наші сварки! Не літній шабаш, а суцільний жах! Від самого універу нас переслідує суцільне невезіння.

— Спочатку щільний трафік, потім аварія та сварка, — задумливо проказала я, всівшись на зелену траву, щоб перевести подих.

— І гидке чортеня, що сплутало нам дорогу! Попадись тільки воно мені на очі! — прокричала Валя, махнувши в бік хащів пляшкою саморобної настоянки, яка дивом не випала з її рук під час бігу. 

Відповідати на погрози відьми чагарники відмовилися, чим зберегли собі життя. Незважаючи на промовисту назву, не такі вже вони й лохи, якщо знають, коли не варто сперечатися з роздратованою жінкою.

— Ви ж розумієте, що просто так це не могло з нами статися? — криво всміхнулася Віка. — Дівчата, у вас багато в житті траплялося подібних «випадковостей»? 

Валька примружила очі та похитала головою, очікуючи продовження думки провидиці. 

— Знову доля? — припустила я, подарувавши їй втомлений погляд. 

— Якби ж то… — спохмурніла Вікторія, потерши почервоніле від гілок обличчя. — Я би зробила ставку на пристріт, але це може бути й щось гірше. 

— Гадаєш, відьму можна ось так просто зурочити? — підняла брову Валя.