Глава 7. Коло часу

Глава 7. Коло часу

Дехто вважає, що сон — це друге життя, яке ми проживаємо вночі. Душа покидає тіло, щоб зустрітися зі знайомими, яких ми на власні очі не побачимо, та відвідати далекі невідомі світи, що манять своїми секретами. Сни — це особлива магія, доступна кожному. Треба тільки захотіти її відчути.

Сни чаклунів та відьом особливі. Ми від народження можемо перетинати тонку межу між світами та відчиняти двері, ключів від яких інші ніколи не отримають. Мінливий світ снів оберігає нас, на відміну від простих смертних, бо знає: ми — невід’ємна частина сили, що брала участь у його створенні.

— Може, тому я його пам’ятаю, а ви — ні? — подумала я вголос, згадавши цю просту істину.

— В сенсі? — не зрозуміла Валя, округливши очі.

— Ніка хоче сказати, що деякі чари не діють на сплячих, — пояснила за мене Віка. — Коли вона очуняла, то невідомий нам хлопець уже був поруч доволі довгий час, тому й морок не спрацював.

— Якщо ти без тями, то й задурити тобі голову стає набагато важчим завданням, — кивнула Валя.

— А ти звідки знаєш, скільки часу він був поруч, якщо нічого не пам’ятаєш? — здивувалася я.

— На годинник подивилася, — іронічно відповіла віщунка. І, побачивши наші розгублені обличчя, почала пояснювати: — Давайте порахуємо. Екзамени в мене закінчилися опівдні, правильно?

— І це ще нам пощастило, що закляття вдало спрацювало та цербер науки від тебе відлип, — кивнула я.

— Поки ми Вальку на машині чекали, поки продиралися містом, а потім ще по трасі їхали…, — не звернувши на мене жодної уваги, продовжила Віка, — У підсумку години дві повзли.

— А я казала, що на електричці було б швидше й веселіше. За півгодини ми вже були б на місці без усіляких пригод! Та ж ні! Ми ж до депутатів їдемо знайомитися, а не чаклувати! — вклинилася я, та на мене знову ніхто не звернув увагу. Ніби до кам’яних істуканів звертаюся, їй‑богу.

— Щільний трафік не дав розігнатися, — покривила вустами Валя. — На сільську дорогу ми виїхали десь близько пів на другу та ще хвилин двадцять по ній їхали.

— Як на мене, то помнож на два, — буркнула я, змирившись із тим, що обидві відьми воліють чути лише себе.

— Хай буде година, — нарешті звернула на мене увагу Віка. — А зараз котра година?

Ми з Валькою поспіхом витягнули телефони, втупившись в екрани. Електронні годинники на них показували пів на сьому вечора.

— Бісовщина якась! Не могла ж я колодою пролежати кілька годин. Чи могла? — не повірила я, дивлячись на Валю. Та тільки розвела руками.

— Мож,е синхронізація збилася через відсутність інтернету?

— Сонце також збилося? — в’їдливо кинула Вікторія, махнувши рукою в небо. — Подивіться на горизонт. Він краще за будь-кого знає, котра година.

Провидиця знову мала рацію. Сонце й не думало сідати, але помітно перемістилося на небосхилі, кутаючись у легку димку з мережива напівпрозорих хмаринок. Сьогодні сонцестояння, і заради такого випадку можна й довше повисіти над світом. Поки ми розводили теревені та перебирали варіанти, почалися так звані «золоті години», які обожнюють усі фотографи. Світло стало м’якшим, теплішим, а тіні від тополь потягнулися до нас своїми пухкими обіймами.

Щоб перевірити теорію Вікторії, я зробила так, як учив дідусь. Витягнувши руку вперед, я поміряла відстань від лінії обрію. Нарахувавши трохи більше, ніж два свої кулаки, я дійшла висновку, що до заходу залишалося добрих три години. Годинники на телефонах не брехали.

— Валя мала рацію. Сидіти й чекати тут незрозуміло чого — погана ідея. Яка б нечисть не сплутала нам шлях, удень зазвичай ніхто не нападає. Та навіть найдовший день у році має властивість закінчуватися, — вирішила я.

— Валя мала рацію. Сидіти й чекати тут незрозуміло чого — погана ідея, — кивнула Валька. — Якби не клята Вірина тачка, то пішки вже кудись дійшли б. Що з нею робити?

— Залишатися я тут сама не буду, — похитала я головою. — Сили ще не відновилися, тому на нормальний захист мене не стане.

— Йди й Віку візьми з собою, — погодилася відьма. — Провидцям легше знайти дорогу, а ти зможеш побачити невидиме звичайному оку. По суті, захисне коло навколо автівки я своїми ногами намалювала, поки бігала, тож і мені залишатися тримати оборону.

Віка здивовано поглянула на подругу, але мовчки кивнула. У підсумку навіть сварки бувають корисними: коли випускаєш пару, то з’являється місце для холодної логіки. Поки Валька не передумала, я відкрила двері багатостраждальної машини, застібнула квітчасту бананку на поясі й покрокувала вгору по схилу. Позаду пихкала Вікторія, продираючись крізь високу траву й тихо бурмочучи лайку собі під ніс. Її новенькі рожеві New Balance, на які вона старанно відкладала з маленької стипендії, розфарбувалися зеленим трав’яним соком. Асфальт уже підсох, але зберіг сліди нашого епічного польоту. Поруч із покришками Porsche виднілися залишки бруду від великого позашляховика.

— Друга машина все‑таки була, — мугикнула я собі під ніс. — Це добрий знак.

— Чому ти так вважаєш? — скептично зиркнула на мене Віка.

— Сама ж казала: лісові створіння на нечисть не залишають ознак своєї присутності, — нагадала я, прямуючи слідами нашого Porsche у бік головної траси.