Глава 6. Відьомський брейншторм

Глава 6. Відьомський брейншторм

— Тобі точно не привиділося? — запитала Валя,безрадісним голосом. — Якщо так далі піде, то ми й справді будемо в полі ночувати.

— У мене в рюкзаку є велика ковдра та каремат. Можу з вами поділитися, — посміхнулася Вікторія. 

На сяючу від ентузіазму подругу ніхто уваги не звернув. У полі ночувати мені не хотілося, але починало хотітися в туалет. Вже пів години у нас тривав інтенсивний брейншторм у кращих відьомських традиціях. Принаймні так вважала королева нарад та повелителька планерок Валя. Добре, що машина була чужа, а то вона точно почала б помадою малювати діаграми на лобовому склі багатостраждального Porsche. 

Віка витягнула зі свого бездонного рюкзака пачку чіпсів та печиво, Валька виставила термос із кавою, а я розляглася на гарячому від сонця капоті, мов на шезлонзі, в очікуванні… чогось. Це вродливе кремезне «щось» у картатій зеленій сорочці поки на горизонті не з’явилося, але інтуїція підказувала, що наше знайомство на цьому не закінчилося. 

— У тебе його хустинка стирчить із задньої кишені. Сама глянь, якщо не віриш, — впевнено відповіла я, поглянувши на подругу крізь затемнені лінзи окулярів. 

Ці крихітки дивом пережили автотрощу, чим неймовірно мене порадували. Недарма я торгувалася в маленькому бутіку на околиці Мілана, вмовляючи майстра дати мені знижку. Усілякі Gucci та Prada може для когось і круто, але моїх покупців ними не здивуєш. Нішевий крафт зараз цінується більше, ніж розрекламовані бренди. 

Валька підскочила, закрутилася, мов дзиґа, в пошуках загадкової хустки й здивовано зойкнула. 

— Може, це когось із вас? — запитала вона, розглядаючи мокрий від сліз сірий клаптик тканини. 

— Виключено, — похитала головою Віка. — У мене такої точно не було, у Ніки також. Якщо це не твоя, то існує лише одне пояснення: ми чогось не пам’ятаємо.

— Але як? — здивовано вигукнула Валя. — Що за чари здатні ввести в оману трьох дорослих відьом, змусивши забути вродливого хлопця? 

— Чого трьох? Я ж його пам’ятаю. Та й ти впевнена, що Микита був вродливим, отже морок подіяв не повністю, — знизала я плечима, втупившись у порожню автотрасу. 

Літнє сонце випарювало залишки нічного дощу, нещадно з мене жартуючи. Дорогу заполонила ледь помітна прозора димка, що змушувала бачити речі, яких насправді не існувало. Коли в спекотний день сонце сильно нагріває асфальт, з’являється ефект фантомних калюж чи мокрої дороги. Марево, якому є фізичне пояснення під назвою фата-моргана. Через різницю в температурі простір викривляється, та починають ввижатися літаючі замки чи примарні острови. Міражі з’являються нізвідки, а вже за мить пропадають в нікуди, зникаючи в мінливій димці. 

Та моя уява на цьому не зупинилася. Напівпрозорі образи перетворилися то на птахів із широкими блискучими крилами, то на вершників, які розчинялися в променях світла. 

— Замовляння Вікусі, це добре, але до врачів звернутися варто. Фата-моргана й марево — це цікаво й поетично, але якщо уява починає малювати надто яскраві образи після фізичного удару, краще перестрахуватися. Навіть у відьми може бути струс, — зробила я висновок, вставивши стік у пристрій для тютюну та натиснувши на кнопку нагріву. 

— Тут головне не як, а коли, — протягнула Вікторія, відмахнувши від себе ароматний дим. — Я пам’ятаю, як замовкло радіо, пролунав гучний хруст в двигуні, короткий стрибок — і ми вже мчимо вниз по схилу. Потім ти, закривавлена, випадаєш із відчинених дверей авто, Валя бігає та голосить, мов це їй голову розтрощило. А далі все ніби корова язиком злизала… Поки ти не зупинила нашу сварку, я й не зрозуміла, що забула її початок 

— Якби не твоє передбачення, то, може, й нічого б не сталося, — виразно поглянула на провидицю Валька. 

— Я знову щось бачила? — здивувалася подруга. 

— Несла якусь маячню про квітку папороті, тіні, що знайдуть світло, та магічне коло. Все як завжди: містично й незрозуміло, — зневажливо кинула Валя. Вікторія вже відкрила рота, готуючись до захисту, але я її випередила. 

— Ну, не знаю, Валь, — заступилася я за подругу. — Про коло, на мій погляд, було дуже влучно сказано. Сама ж знаєш, що вона не може видіння контролювати. Навіщо знову починаєш сваритися? 

— Та все я знаю, — розпачливо буркнула дівчина й спохмурніла. — Вибачте, я не хотіла. Само чогось вирвалося 

— Забули, — махнула Віка рукою. — Краще розкажи ще раз усе про того хлопця. Може, ми щось прогавили? 

— Тобі він не сподобався, — згадала я свої відчуття. — Ти цього не сказала словами, але злякалася, коли Микита спитав наші імена.

— Справді? І він зміг їх дізнатися? — схвильовано запитала вона.

— За це можеш подякувати Валі, — кивнула я в бік подруги, випустивши носом дим. — Все виклала, щойно потрапила в його міцні обійми. А ви кажете, що це мені хлопця в житті не вистачає.

Дівчина похмуро глянула на мене, та сперечатися не стала. Зараз її цікавило інше — чим ці знання можуть для нас обернутися.

— Як гадаєш, наскільки це може бути критичним? 

— Дивилися колись фільми про вигнання демонів? — запитала я. — У битві з темними силами найголовніше завдання екзорциста, це з’ясувати ім’я ворога. Чому так? Той, хто знає справжнє ім’я, може отримати над тобою владу. Схожа ситуація з відьмами та чаклунами. Чули ж, що нечисть полюбляє кликати з темряви, вводячи в оману?