Глава 5. Випадковості, яких не існує

Глава 5. Випадковості, яких не існує

Я ще раз пильно на нього поглянула та не знайшла, до чого причепитися. Звичайний хлопчина. По міцних руках видно, що заробляє на хліб власним трудом. Обличчя червоне від сонця, бо багато часу проводить на відкритій місцині. Прибрати б старий капелюх, причесати біляве волосся, переодягнути — і вийде файний хлоп. А руки й сорочка в нього брудні через те, що він порпався біля нашої колимаги. І очі добрі. 

Та щось в ньому бентежило подругу більше, ніж понівечений спорткар та можливий гнів Віри. Поки що це залишалося для мене загадкою. 

– Трос діставати? – спитав він. – Краще зараз по світлій дорозі їхати, ніж у сутінках. 

– А це далеко? Ми встигнемо до заходу сонця дібратися до дачного селища? – спитали ми в один голос із Вікою. 

– Якого саме? – задумливо спитав він. – Тут маєтків стільки набудували, що від лісу тільки назва залишилася. Місце для кемпінгу ледь знайшов. 

Думка про те, що я не пам’ятаю назву поселення, де була розташована дача Віри, стала для мене одкровенням. Може, й справді я сильно головою вдарилася? Буває ж таке, що після струсу люди щось забувають. Я навіть у Google Maps його шукала, плануючи маршрут, щоб швидше дістатися своїм ходом. Шкода, що телефон не ловив мережу, аби це з’ясувати. Але й слова хлопця не вселяли довіри. 

– Так ви не місцевий? – припустила я. 

– Зовсім ні, – похитав він головою. – Як і ви, їхав до друзів на вихідні. 

Валя повільно відсторонилася від хлопця, дивлячись на нього впритул. Від її сліз не залишилося й сліду. Погляд знову став серйозним та діловим, як і завжди. 

– Це до того друга, що в автомайстерні в селі працює? – обережно запитала вона. 

– Так, а що? Він крутий фахівець. Навіть із міста до нього привозять свої потрощені автівки, – здивувався він і вирішив пояснити: – Ми на рибалку зібралися, а тут ви… 

– Дякую за допомогу, але ми самі впораємося, – промовила дівчина, вислизнувши з дружніх обіймів Микити. 

– Та мені не складно… – почав хлопець, але Валька була настроєна рішуче. 

– Я сказала: дякуємо за допомогу, далі ми самі, – відрізала вона, відштовхнувши його руки. 

– Воу, воу! Легше, пані, – підняв догори долоні Микита, на очікуючи такої реакції. – Я ж тільки допомогти хотів. Не в полі ж ви ночувати збираєтеся? 

– Ніка, ти себе погано почуваєш, тому залишишся охороняти машину, – скомандувала Валя. – А ми з Вікою підемо на трасу ловити попутку та викликати евакуатор. Повинен же тут ловити хоч якийсь зв’язок. 

– Я не хочу тут сама залишатися! – запротестувала я. – Як можна вкрасти цю розвалюху? Вона ж не на ходу. 

– По частинах, – кровожерливо відповіла подруга. 

– Дівчата, не робіть дурниць, – мугикнув хлопчина собі під ніс. – Чи ви мене злякалися? 

Валентина зміряла його фірмовим поглядом, яким зазвичай змушувала працівників виконувати план продажів понаднормово, а тоді знову перевела очі на мене. 

– Та годі, ти ж не дитина. Якщо стане лячно – закриєшся в машині, – махнула вона рукою. – Тут до траси максимум годину йти пішки. Одна нога тут, а інша вже в евакуаторі. 

– А хто тебе призначив головною? – заступилася за мене Віка. – Ми тут усі рівні й маємо разом вирішувати, хто піде, а хто залишиться. 

– Я старша, тому ви повинні мене слухатися, – суворо нагадала подруга. 

– Лише на два роки! Ми в школі могли б учитися в одному класі, – обурилася я. 

– Вік не робить тебе головною, – доєдналася до мене Вікторія. 

– Добре, – здалася вона. – Якщо ви вирішили погратися в демократію, то кинемо монетку. 

– У монети тільки дві сторони, а нас троє, – нагадала я. 

– Тоді соломинки! Хто витягне коротку, той і залишиться, – запропонувала Вікторія, зірвавши кілька колосків біля ніг. 

– Так нечесно, – перебила її Валя. – Тягнути з тобою жереб собі дорожче: все наперед побачиш. 

Серед багатьох міфів про відьом слід розуміти: сварливість до них не належить. Це абсолютна правда. Коли справа доходить до бійки, ми будемо до останнього доводити свою точку зору. Неважливо, скільки тобі років, якою володієш силою чи досвідом – сваряться всі на одному рівні. З вогняними іскрами, поривами вітру та блиском магії. Скільки ми з’ясовували стосунки? Хто знає… Під час палкої дискусії на годинник ніхто не звертав уваги. 

– Чуєте? Музика більше не грає, – в якийсь момент зупинила я подруг, роздивляючись навкруги. 

Вітер гуляв полем, колихаючи зелені квітучі трави. Десь із сусідньої лісосмуги крізь шелест тополь заливався співом соловейко. Білий пух літав у повітрі, розчиняючись у променях сонця. Ідилія, яку не зустрінеш у мегаполісі. Ось тільки Микити з його автівкою видно не було. А чи була взагалі та автівка? Власне, я чула лише штучну музику. 

– Дівчата! – крикнула я відьмам, які продовжували сутичку за верховенство. – Де він дівся? 

– Хто? – вдвох нагримали на мене подруги. 

– Микита! – пояснила я. – Куди подівся наш герой-рятівник?