Глава 2. На шляху до пригод

Глава 2. На шляху до пригод

Життя закрутило мене у вирі подій, калейдоскопі нових знайомств, заплутало в мережеві робочих поїздок по Європі, Єгипту та Туреччині, тисячах дзвінків і купі емейлів, не залишивши можливості набрати один-єдиний номер із кодом +380. А коли час з’явився, разом із ним прийшов страх, що момент втрачено і мені відмовлять. До речі, він би правильно вчинив. Якби я наважилася зателефонувати, звичайно.

Треба б було провчити Вікторію за довгий язик, але на це вже не вистачало часу. Розганяючи заклопотаний натовп майбутніх педагогів, на автостоянку вирулив елегантний чорний Porsche. Державний номер «VVITCH» не залишав простору для уяви: Віра залишилася собою навіть при виборі автівки. Стильно, дорого, зі смаком — і зовсім непрактично. Ось куди на ньому їздити?

З такою низькою посадкою хіба що по центру, де хороші дороги, можна роз’їжджати. А на заміській трасі будемо стрибати з ями в яму, як на скаженому родео. Хоча Віка казала, що в поселенні самі депутатські маєтки. Може, хтось із них здогадався покласти нормальний асфальт, щоб друзів було не соромно запросити. Не на гвинтокрилах же вони туди добираються?

— Срака-мотика! — вилаялася Віка. — Хіба не можна було взяти Валькіну машину? Як ми всі помістимося в цю крихітку?

— Як у книзі про хлопчика зі шрамом, тільки без чарів, — іронічно відповіла я. — Твій науковий керівник усі сили з мене висмоктав. Якби не кава, то я б заснула просто тут, на сходах корпусу.

— Це ти з ним тільки один раз мала справу, а я вже третій семестр страждаю, — з розумінням кивнула Віка. — Може, влаштуємо йому перевірку на енергетичний вампіризм? Існують же такі люди, які одним поглядом можуть відібрати в тебе денний запас сил.

— Денний? Тут мова йде про тижневий, — криво посміхнулася я. — Якщо кожного довбня перевіряти на приховані здібності, то можна поставити хрест на всіх інших справах. Бачила я ваш деканат — там повно таких. До того ж, про твого Сергія Германовича можна забути на кілька місяців. Повернемося до питання восени, якщо його не попустить.

Подруга мене вже не слухала. Легкі, мов пір’їнки, думки Вікторії вже полетіли далі. Зараз вона була зайнята важливою справою — прискіпливо розглядала спортивну машину зі всіх боків.

— Як гадаєш, тут є багажник? — подумала вона вголос. — Чи в таких авто ніхто речі не возить?

— Навіть якщо немає, то втрамбуємося втрьох на заднє сидіння, — вирішила я. — А твій мастодонт із лямками поїде, мов король, на передньому поруч із водієм.

Одним натиском кнопки загасивши недопалений стік, ми схопили Вікіну сумку та разом потягнули її до автівки. Ноша виявилася не лише об’ємною, а й важкою. Цеглу вона туди поклала, чи що? На мій подив, за кермом сиділа не Віра. Змінивши звичний брючний костюм на штани карго зі спортивною футболкою, Валька була схожа на Лару Крофт, яка кілька годин билася з муміями в гробниці фараона Тутанхамона.

Почервонівши від хвилювання, дівчина опустила вікно й помахом руки вказала на багажник. У цієї автівки він був там, де в звичайних машинах розташований мотор, тобто попереду. На диво, багажник виявився доволі великим: об’ємний рюкзак із легкістю туди вліз, ще й для мого залишилося місце. Дизайнери елітної моделі заздалегідь подумали, що такі, як Вікторія, також можуть захотіти придбати новенький 911. Вся радість за колег швидко розвіялася, коли я побачила обтягнутий шкірою, крихітний салон

— Що сталося? Де Вірунчик? І коли це ти навчилася водити спортивні авто? — з посмішкою спитала я, розглядаючи машину зсередини.

Перше, що потрапляло на очі, був декоративний череп на торпеді. Принаймні я щиро сподівалася, що він був декоративний, бо виглядав напрочуд натурально. Рубінові кристали в очах Йоріка містично блимали LED-підсвіткою, а лоб прикрашала яскрава пентаграма. Ще одна відьомська зірка звисала з дзеркала заднього виду у вигляді ароматизатора. Чого ще можна було очікувати від Віри? Криваво-червону оббивку салону, звісно. Вибір був непоганий. Колір дуже пасував до Вальчиного обличчя.

— Дуже смішно. Я на механіці зі школи не їздила, — похмуро відповіла Валя. — Думала, посивію, поки доберуся сюди. Якщо подряпаю машину, то Вірка мене зі світу зживе. Це ж подарунок на заручини від її судженого.

— Він у неї багатий, відремонтує, — легковажно махнула рукою Віка, пробираючись на заднє сидіння Porsche. — Йосип-босий готовий Вірини сліди цілувати. Що йому якась там тачка?

— Нічого собі «якась», — пробурмотіла я, роздивляючись логотип гарцюючого коня на оббивці сидінь. — Йосип-босий хоч і багатій, але не дурень. Вона коштує більше, ніж квартира моїх батьків.

Зі зрозумілих усім причин ми називали останнього чоловіка Віри — Йосип-босий. Може, це й не надто гарно давати прізвисько людині, ніби він якесь ручне мультіпу, але так уже повелося. Спочатку це була чиста випадковість. Коли молода провидиця вперше побачила солідного чоловіка з білим від сивини волоссям, вона щось упустила — і в неї вирвався цей вираз.

Чолов’яга виявився розважливим і з гарним почуттям гумору. Хоча інший на Вірку й не клюнув би. Хто при здоровому глузді сприйматиме готичних тарганів серйозно? Ми — інші відьми з чаклунами та колишні чоловіки Віри — не рахуємося. Здорових серед нас бути не може апріорі.