Епілог.

Осінь прийшла в Сонячну Лощину за календарем.

Ранок починався з сизої імли, що важко стелилася над річкою. Повітря пахло стиглими яблуками, розрізаними гарбузами, вологим грунтом і затишним димком, який буває лише тоді, коли в селі одночасно розпалюють усі печі. На траві вже сріблилися перші колючі заморозки. Десь унизу в долині протяжно і ліниво ревіла корова, а з боку млина хтось голосно і з натхненням лаявся через сусідських гусей.

Це було звичайне, галасливе, справжнє життя.

І трохи осторонь від цього виру, на пагорбі за селом, під самим лісом, стояв маєток. Він більше не нагадував похмуру, занедбану руїну, куди колись привезли перелякану вигнанку. Тепер це був справжній хутір. Світили свіжою смолистою деревиною нова альтанка і міцний паркан, за яким виднілися просторі сараї. На акуратних грядках дозрівали пізні овочі, виноградна лоза важко спиралася на підпори, під дахом сушилася золотиста кукурудза, а на натягнутих між яблунями мотузках вітер тріпав свіжовипрану білизну.

Вівіан вийшла на ганок, тримаючи в руках кошик із пізніми грушами. Вона навіть рухалася тепер інакше. Більше не було тієї нервової постави аристократки, що постійно чекає удару в спину. Її кроки були м'якими і впевненими. Вона була вдома.

Звістка про те, що їй офіційно повернули титул графині Астервуд, долетіла до Лощини ще на початку осені. Спочатку село завмерло. Люди пів дня перетравлювали факт, що жінка, яка вчора з ними сапала бур'яни, знову стала недосяжною столичною знаттю. Але благоговіння тривало недовго.

Вже наступного ранку дід Свен, зустрівши Вівіан на стежці, замість звичного кивка видав такий кривий, неймовірно театральний реверанс, що ледь не впустив відро з водою. 

– Ти гля, яка в нас пані на городі з сапою об'явилася! – єхидно гукнув він на всю вулицю. – Може, вам, ваша світлосте, держак оксамитом оббити, щоб шляхетні руки не намуляло? 

А Торек, якому вона принесла обіцяні цвяхи, лише буркнув у вуса: 

– Графиня не графиня, а пороги в сінях сама від багнюки відмиватимеш.

Вівіан тоді реготала до сліз. Село просто прийняло її титул як чудовий привід для жартів, а її саму – остаточно визнали своєю.

Особливо після того, як розкрилася її магія. Симбіоз не вимагав заклинань чи вогняних куль, а більше самого єднання. Коли у Марли раптово почав гнити виноград, Вівіан прийшла на поле, зняла черевики, стала босими ногами на землю і просто... віддала лозі частину власного тепла, стимулюючи її життєві сили. На ранок кущі піднялися. Відтоді вона стала негласною берегинею цих земель: допомагала врятувати озимину від ранніх морозів, лікувала хворі дерева, і земля щедро віддячувала їй у відповідь.

Вівіан перехопила кошик зручніше. Колись вона б згоріла від сорому, якби хтось із вищого світу побачив на її долонях ці мозолі. Тепер вона їх навіть не помічала, вважаючи найкращою нагородою за свою працю.

Раптом із-за рогу будинку вилетіла біла блискавка і з усього розгону вдарила їй рогами просто в коліно. 

– Кнопко, паразитка мала! – вилаялася Вівіан, ледве втримавши рівновагу.

Кнопка так і залишилась справжнім демоном у козячій шкурі. З того моменту як вона переїхала жити до їхнього двору ще весною, хаос тут був всі 24 години на добу: вона жувала свіжу білизну, стрибала по нових лавках і примудрилася обгризти кут улюбленого ботанічного довідника. Але вигнати цю біду було неможливо: Кнопка стала абсолютною улюбленицею Міли.

До речі, про Мілу. Вівіан примружилася, дивлячись у бік сараю. Її помічниця зовсім подорослішала, розцвіла і тепер замість того, щоб перебирати квасолю, активно ховалася за стіною дровітні разом із сином місцевого мірошника. Парубок щось гарячково шепотів їй на вухо, а Міла тихо, заливисто сміялася, раз у раз визираючи, чи не йде Вівіан. 

“Треба буде ввечері зробити вигляд, що я нічого не бачила, – з теплою усмішкою подумала графиня. – Хай діти тішаться”.

І рушила прямо до села. А от де спокою не було ніколи, то це на всім нам вже знайомому подвір'ї. З боку хати Агнес знову долинала лунка сварка. 

– Я тобі що сказала?! Забери свої гриби туди, звідки приніс! Мені їх солити нікуди! – гримала жінка. 

– Та куди ж я їх заберу, я ж для тебе збирав, щоб ти взимку не голодувала! – обурено басив староста Ровен. 

Вівіан похитала головою. Ровен і Агнес продовжували свої вічні баталії. Він уперто тягав їй гостинці, вона вперто на нього кричала, але... гриби врешті-решт завжди залишалися в її коморі, а Ровена після сварки незмінно саджали за стіл пити гарячий збитень. Між ними все ще не було нічого визначеного, але Вівіан точно знала: ця історія впертих людей рано чи пізно закінчиться щасливо. 

А що стосується Жоржика... Він уже давно перестав бути просто “вазончиком”. Тепер це був справжній смарагдовий монстр, чиє м'ясисте листя майже торкалося стелі. Він став повноправним мешканцем дому, який перед дощем тихо шелестів листям, попереджаючи господинь.

– Пані Віві! Пані Віві! – почувся дзвінкий дитячий голос. До хвіртки прибіг захеканий Келл. У його руці був затиснутий щільний конверт із королівським вензелем. – Поштар із міста передав!

Вівіан подякувала, віддавши малому найбільше яблуко з кошика, і розкрила лист. Він був від Ліліани. Короткий, хаотичний і дуже теплий. 

“Сподіваюся, ваша скажена коза досі кусається? Бо столичні радники кусаються гірше. Адріан досі не дозволяє мені їхати на південь самій, каже, що це "небезпечно". Але ми вже торгуємося. Готуйте вільну кімнату!”

Вівіан тихо розсміялася, ховаючи лист у кишеню фартуха.

І саме тоді вона почула їх - кінські копита. Вони стукали по грунтовій дорозі розмірено, втомлено, спокійним кроком. 

“Черговий купець із півдня”, – подумала Вівіан, навіть не піднімаючи голови.

Хтось негучно постукав у хвіртку. Вівіан підійшла, відсунула дерев'яну засувку, відчинила дверцята... і завмерла, ледь не впустивши кошик.

На порозі стояв Кайден.