Розділ 7. Деескалація. (6)

Ранок у гостьових покоях палацу почався з незвичної тиші. Коли Вівіан розплющила очі, звичного відчуття кам'яної плити на грудях не було. Вперше за сім років вона прокинулася в столиці і зрозуміла, що більше нікому нічого не винна.

Міла вже була на ногах. Дівчина стояла біля вікна, намертво вчепившись побілілими пальцями у складену дорожню сукню, і нагадувала налякане звірятко. Звістка про вчорашнє рішення Державної Ради, певно, встигла облетіти столицю ще до світанку. Міла дивилася на Вівіан великими очима, в яких плескалася дивна суміш захвату та якогось загнаного переляку.

– Леді Вівіан... – невпевнено почала дівчина. – Я... спакувала ваші речі. Сніданок наказати подати сюди, чи... чи ви підете до загальної зали, пані?

Вівіан завмерла. У цьому тихому незграбному “леді” було стільки збентеження і сумніву, що в неї всередині щось стиснулося. Вона бачила це коливання в очах Міли. Справа була зовсім не в страху — Вівіан практично виростила цю дівчинку, і як би вони колись не тримали маску світської субординації при дворі, між ними завжди було більше, ніж просто пані та служниця. Але тепер, коли офіційні титули та імператорські печатки повернулися, Міла банально розгубилася. Вона не знала, чи має ще право після всього цього залишатися тією впертою малою, яка звикла бачити у Вівіан старшу сестру.

Вівіан повільно підвелася з ліжка, підійшла ближче і м'яко, але рішуче витягнула сукню з рук дівчини, кинувши її на крісло.

– Міло, – її голос прозвучав спокійно, хоча навіть трохи строго. – Якщо ти ще раз назвеш мене “леді” або “пані”, я змушу тебе щоранку подавати мені чай у реверансі й кланятися кожному кущу смородини за маєтком. 

Міла здригнулася і розгублено закліпала, опустивши очі: 

– Але ж... вам повернули титул. Ви тепер знову графиня Астервуд. Офіційно. А я... ну... ми ж повертаємося у світ, де є правила. Хіба я можу...

– А ти та сама нестерпна дівчина, яка ще минулого тижня змусила мене пів години шукати чистий фартух, бо з першого примудрилася зробити ганчірку для сажі, – Вівіан поклала долоні на напружені плечі дівчини і трохи нахилилася, змушуючи ту підняти погляд. – Послухай мене уважно. Цей папірець із печаткою імператора змінює лише те, що тепер нас не зможуть вигнати з нашого маєтку. Все. Ти чуєш мене? Більше нічого.

Вона ледь помітно всміхнулася, і її погляд пом'якшав: 

– Ми пройшли через це разом не для того, щоб знову гратися в чужі палацові умовності. Ти моя сім'я, Міло. І ніякий герб цього не скасує. Домовилися?

Міла шумно вдихнула. Її напружені плечі раптом різко опустилися, очі заблищали від сліз, але на губах розквітла така полегшена усмішка, що кімната ніби посвітлішала. Вона швидко втерла ніс рукавом. 

– Добре, Віві, – видихнула Міла з посмішкою крізь сльози. – Але якщо я перечеплюся через поділ спідниці під час реверансу - сильно не смійтеся.  

Вівіан від душі розсміялася, відчуваючи, як останні уламки столичного тягаря остаточно злітають з її плечей.

За кілька годин, коли скрині були вже закриті, у двері тихо постукали.

На порозі стояла Ліліана. На ній була лише проста, хоч і дорога, ранкова сукня пастельного відтінку. Без королівського антуражу вона виглядала просто дуже втомленою молодою жінкою. В руках Ліліана тримала товстий згорток із щільного пергаменту, перев'язаний темною стрічкою.

– Сподіваюся, я не завадила зборам? – Ліліана пройшла до кімнати, обережно оглядаючи скромні пожитки, з якими Вівіан збиралася покинути палац.

– Аж ніяк, Ваша Високосте, – Вівіан кивнула Мілі, і та, швидко підхопивши один із кошиків, тактовно вислизнула в коридор.

Ліліана простягнула їй згорток. 

– Це офіційні акти на право власності. Сонячна Лощина і всі прилеглі до неї землі віднині беззаперечно належать вам. Жоден чиновник більше не має права туди поткнутися без вашого дозволу. Я хотіла передати їх особисто.

Вівіан прийняла папери. Вони були важкими, із золотими тисненнями імперії, але в руках відчувалися просто як гарантія того, що її землю більше ніхто не відбере. 

– Дякую. За все, що ви зробили вчора на Раді.

– Я зробила лише те, що було справедливо, – Ліліана склала руки в замок. Її погляд ковзнув по Вівіан, і вона раптом тепло, але з відчутною ноткою суму всміхнулася. – Хоч ви і відмовилися залишатися при дворі…. Знаєте... частина мене дуже сподівалася, що ви передумаєте. Мені справді... бракуватиме наших розмов. Навіть тих, де ми нещадно обмінювалися шпильками. У цьому палаці так мало людей, які говорять те, що думають.

Вівіан подивилася на неї, раптом гостро усвідомлюючи всю абсурдність їхнього шляху. Від ворогів, яких змушував ненавидіти одне одного дурний канон, до двох жінок, які змогли розгледіти справжність за межами нав'язаних їм ролей.

– Цей палац – не мій розмір, Ліліано. Він тисне мені в плечах, – Вівіан поклала сувій на стіл. – Але якщо ви колись відчуєте, що задихаєтесь від державних інтриг і захочете відпочити там, де ніхто не зважає на титули... у моєму маєтку завжди знайдеться вільна кімната. Тільки попереджаю одразу: золотих ложок там немає, до ранку в кімнатах буває прохолодно, а найкращим світським прийомом вважаються вечірні посиденьки на ганку зі шматком свіжого хліба. Хоча ви і так все бачили. 

Ліліана дзвінко розсміялася, прикривши рота долонею. 

– Я обов'язково запам'ятаю цю пропозицію, Вівіан. Хай бережуть вас Потоки.

Надворі сонце вже стояло високо, випалюючи залишки ранкової прохолоди. Наймана карета, що чекала біля заднього крила палацу, була завантажена під зав'язку. Але замість капелюшних картонок і скринь із оксамитом там лежали щільні рулони спеціального тепличного полотна, мотки міцної мотузки, нові ковані інструменти і десяток коробок із найрідкіснішим насінням, які Вівіан встигла замовити ще вдосвіта. Міла вже сиділа всередині, з надзвичайно поважним виглядом влаштовуючи на колінах горщик із Жоржиком.

Кайден стояв біля екіпажу. У своєму незмінному чорному мундирі, зібраний і зосереджений, він діловито перевіряв міцність шкіряних ременів на багажі, ніби готував карету до бойового виходу.