Розділ 7. Деескалація. (5)

Після історичного засідання Державної Ради палац наче зірвався з ланцюга. Радники, печатки, підписи, документи про скасування конфіскації, офіційне повернення титулу, метушня юристів і Ліліана з її безкінечними радісними планами – усі бігали, усі щось вирішували, і кожному щось було від неї потрібно.

Тільки ввечері, коли офіційна машина імперії нарешті захлинулася власною паперовою роботою і стихла, Вівіан змогла просто вийти в сад. Уперше за ці божевільні дні. Вона глибоко втягнула повітря, намагаючись прочистити легені від запаху сургучу. 

Вона йшла темною алеєю, насолоджуючись тишею, аж поки не зупинилася біля старого розлогого дерева.

Кайден стояв там, ніби частина пейзажу. Розмова почалася максимально буденно.

– Не спиться? – тихо запитала Вівіан, зупиняючись за кілька кроків від нього.

Кайден повільно повернув голову. У темряві його профіль здавався ще суворішим, ніж зазвичай. 

– Не дуже, – коротко відповів він. 

– Мені теж.

Запала довга пауза. Вони стояли поруч і мовчки дивилися на темні обриси палацу, де в кількох вікнах ще горіло світло.

– Отже... – Кайден звично заклав руки за спину. – Вирішено. 

– Так. 

– Ви повертаєтесь. 

– Так.

Він дивився перед собою, і його обличчя нагадувало барельєф, витесаний із сірого каменю. 

– Напевно... це правильно, – нарешті вимовив він.

Вівіан ледь помітно примружилася. Він чомусь брехав. Робив це з бездоганним офіційним обличчям, жоден м'яз не здригнувся, але за цей час вона вивчила його настільки добре, що фізично чула, як ця правильна фраза дряпає йому горло.

Після ще однієї затяжної паузи Кайден раптом запитав: 

– Ви не думали, щоб залишитись тут, раз вам все повернули? 

Це прозвучало так тихо і глухо, наче він з останніх сил не хотів ставити цього питання, але його клятий уставний мозок вимагав граничної чіткості.

Вівіан навіть не задумалася. 

– Ні.

Торн різко повернув до неї голову: 

– Чому? 

– Бо... мій дім уже не тут. Я сім років намагалася зробити цей палац своїм домом, вигризаючи собі місце зубами й пазурами. А знайшла його в маленькому глухому селі, де навіть коза не має до мене жодної поваги.

Кутики губ Кайдена здригнулися в ледь помітній теплій усмішці. Але вона зникла так само швидко, як і з'явилася. Він знову замовк. Чоловік розумів: якщо вона їде – то вона їде. Але командир імператорської гвардії, який був генієм військової тактики, залишався таким же безпорадним профаном у соціальних взаємодіях.

Він думав. Аналізував. Зважував змінні. І, зрештою, зробив катастрофічно неправильний висновок.

– Я... дещо не розумію, – повільно, намагаючись підібрати слова, сказав він, дивлячись на темний фасад. 

– Чого саме? 

– Ви ж... стільки років... – він напружив щелепу, і слова давалися йому з помітним зусиллям. – Кохали Його Високість. Тепер усе змінилося. Вам повернули ім'я. Ви можете залишитися поруч із ним. Чому ви відмовляєтесь?

Тиша, яка впала на сад, була точно оглушливою, здавалось, навіть цвіркуни затихли від подібної заяви. 

Вівіан повільно повернула до нього голову. 

– Ви зараз серйозно?

Кайден був абсолютно серйозним.

 – Так. Я просто... намагаюся зрозуміти логіку.

Вона дивилася на цього неймовірно сильного, видатного і неймовірно некмітливого чоловіка, і відчувала, як усередині починає закипати гримуча суміш істерики та гніву. 

– Торне. 

– Так? 

– Ви спостерігали за мною стільки часу. Ви бачили мене в багнюці, на грядках, з брудними нігтями і в бою з кропивою. Ви досі думаєте, що я хочу бути поруч із Адріаном?

Він чесно й прямо зустрів її погляд: 

– На засіданні... ви дуже уважно на нього дивилися.

Вівіан на кілька секунд просто зависла. А потім вона почала сміятися, не весело і зовсім не кокетливо, а скоріше від безпросвітного жіночого безсилля. Сміх булькав у горлі, перетворюючись на тихий стогін.

– Святі Потоки... – вона закрила обличчя долонями. – То ви... через це весь цей час ходили з таким похоронним обличчям?

Кайден щиро не розумів причини її веселощів. 

– А що? Я думав... що ви ще не забули його.

Вівіан опустила руки. Зараз їй реально хотілося його стукнути. Чимось важким… Бажано - талмудом по соціальній взаємодії.

– Торне. 

– Так? 

– Якщо я і хотіла б коли-небудь залишитися в цій клятій столиці через чоловіка… – він миттєво напружився, перетворившись на натягнуту струну. – ...то точно не через Адріана.

Кайден скосив погляд на Віван, уважно вслухаючись. 

– ...а через одного нестерпно впертого чоловіка...

Командир гвардії ледь помітно насупився. Його мозок почав судомно перебирати в голові імена столичних аристократів. Хто? Граф Монк? Герцог Валер? З ким вона взагалі бачилася за ці дні?!

– ...який ходить із таким обличчям, ніби народився з кам'яною брилою замість міміки... 

Кайден уже відверто завис, намагаючись ідентифікувати об'єкт. 

– ...який взагалі не вміє розмовляти з жінками... 

Він напружив пам'ять до максимуму. 

– ...і який...

Вона замовкла. Вівіан дивилася прямо на нього. Він дивився на неї. І... нічого. У його сірих розумних очах читалося лише чесне, глибоке і непробивне нерозуміння.

Вівіан із приреченим зітханням закотила очі. 

– Святі Потоки... Дайте мені терпіння.

Терпець урвався з дзвінким хрускотом. Вівіан зробила різкий крок уперед, остаточно руйнуючи ту невидиму стіну, яку вони обидва старанно зводили всі ці місяці. Її пальці міцно вчепилися в жорсткий чорний комір його мундира. Вона рвучко смикнула командира на себе, змушуючи нахилитися, і жадібно накрила його губи своїми. 

Це було немов зіткнення, в якому нарешті вибухнули всі несказані слова, весь стримуваний гнів і шалене тяжіння. Від нього пахло нічною прохолодою і сталлю, а його губи виявилися обпалююче гарячими.