Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (9)

Наказ прибув через декілька днів на світанку.

Невеликий загін імператорських вершників зупинився біля хвіртки так тихо, ніби боявся розбудити саме село. Старший офіцер, чия форма гарно сиділа навіть після довгої дороги, ввічливо вклонився і простягнув Вівіан запечатаний імперською печаткою тубус.

“Леді Вівіан Астервуд зобов'язана негайно прибути до столиці для повторної магічної експертизи та з'ясування обставин раптового пробудження дару.”

Вівіан перечитала цей короткий текст двічі. Першого разу – як колишня столична аристократка, яка розуміла всі приховані політичні загрози цього наказу. А другого – як жінка, яка стояла на дерев'яному ганку в провінції і раптом із жахом усвідомила, що їй категорично не хочеться нікуди їхати.

Звістка розлетілася Сонячною Лощиною швидше, ніж ранковий дим від печей. За якусь годину на подвір'ї маєтку вже товклося пів села. Ніхто не приходив із порожніми руками.

Староста Ровен мовчки поставив на ганок важкий мішок добірних сушених яблук. Тесля Торек сором'язливо простягнув невеличку, але майстерно вирізьблену скриньку для документів. Одна бабуся втиснула в руки Вівіан три туго зав'язані вузлики з травами, суворо примовляючи, що це “від нервів, поганої дороги й столичних дурнів”. Хтось сунув їй ще теплі медові коржики, хтось – загорнуту в папір копчене м’ясо, а хтось притягнув цілий кошик свіжих яєць, який Міла одразу почала панічно обкладати рушниками, щоб не побити в дорозі.

До карети вирушив зовсім скромний дорожній набір: кілька змін простого зручного одягу, теплий плащ на випадок негоди, пара зручних черевиків та старий блокнот, куди вона останнім часом записувала всякі дрібниці й робила начерки. Ну і, звісно, Жоржик.

Так, Жоржик теж їхав до столиці.

Коли Вівіан обома руками обережно підняла великий глиняний горщик і понесла його до карети, навколо запанувала така тиша, ніби вона урочисто завантажувала туди втрачену імператорську реліквію.

Першою не витримала Емма: 

– Віві, ти серйозно береш із собою вазон у столицю?

– Це не просто вазон, – відповіла Вівіан, акуратно лаштуючи горщик на м'якому сидінні й поправляючи землю.

– А хто?

– Жоржик.

Емма кліпнула, перевела дуже серйозний погляд на зів'ялу рослину і жартома зробила витончений реверанс: 

– Перепрошую, пане Жоржику. Моє шанування.

І тут, ніби тільки й чекаючи офіційного представлення, Жоржик раптом підвів одне стебельце і цілком виразно прошарудів листочками у відповідь, ніби стримано кивнув гості.

Емма захоплено пискнула, притиснувши долоні до щік, а Ровен, який стояв поруч, лише тихо пирхнув у вуса, ховаючи усмішку: 

– Знаєте, після тієї ночі я вже в цьому дворі взагалі нічому не дивуюся. Добре, хоч не кущ смородини з корінням викопали. Ти дивись, який ввічливий шматок рослини.

Насправді найважчим виявилося не пакувати речі - найважчим було залишати грядки.

Вівіан довго стояла посеред свого городу, задумливо проводячи пальцями по шорсткому листю томатів. Рослини тихо, заспокійливо шелестіли під ранковим вітром. Чи, можливо, їй це вже просто здавалося.

Поруч нечутно зупинилася Агнес. 

– Не хвилюйся, – м'яко по-материнськи сказала жінка. – Я за ними догляну. 

– Там полив суворо через день, а оті дальні кущі краще не переливати, бо коріння згниє. І огірки вже треба підв'язати, я планувала зробити для них нову опору... 

– Вівіан. 

Вона слухняно замовкла, подивившись на кухарку. 

– Я виростила двох дітей і пережила чоловіка-фермера, – Агнес поблажливо усміхнулася. – З городом я якось впораюся.

Колишня графиня несподівано відчула, як до горла підкочується зрадливий гарячий комок. Вона вдячно кивнула. 

Перед самим від'їздом виникла серйозна затримка – Міла ніяк не могла відірватися від Кнопки. На час поїздки козеня вирішили тимчасово повернути на господарство до Ровена, але для дівчини це розлучення виглядало як трагедія всесвітнього масштабу.

Вівіан застала дівчину біля хвіртки: Міла сиділа навпочіпки, міцно-міцно притискаючи до грудей пухнасту білу грудочку, і ледь не ридала. Кнопка довірливо ткнулася мокрим носом їй у шию, тихо і жалібно мекаючи.

– Міло, ми мусимо сідати в карету, – м'яко покликала Вівіан.

– А може, ми її тихенько під сидіння сховаємо? – з надією в повних сліз очах підняла голову дівчина. – Вона маленька, ніхто й не помітить! Я її сухариками годуватиму!

Кнопка в ту ж мить підняла на Вівіан свої величезні вологі темні очі, наче скопіювавши вираз обличчя рудої.

Вівіан приречено потерла перенісся, відчуваючи, як цей дует маніпуляторів знову ледь не пробив її оборону. Вона перевела погляд трохи далі – Білка стояла біля воза Ровена, ревниво спостерігаючи за цими ніжними прощаннями. Доросла коза мала такий вигляд, ніби її щойно нахабно обділили увагою, і в знак протесту почала демонстративно жувати край старостового капелюха.

– Ніяких кіз у кареті, Міло. Стлиця цього не переживе, – зітхнула Вівіан, підходячи ближче і гладячи Кнопку по вушку. – Ровен за нею пригледить. Вона в надійних руках.

Міла важко зітхнула, востаннє поцілувала козеня в лоб і з купою настанов передала його старості, який уже бідкався над своїм головним убором. Коли дівчина нарешті піднялася в карету, вона все одно продовжувала прилипати до вікна, проводжаючи поглядом свій маленький білий кучерявий скарб.

Коли все було нарешті готове, виявилося, що проводжати їх вийшло ледь не все село. І над подвір'ям висіла якась тривожна напруга. Люди ховали очі й тихо шепотілися, всі вони знали: Вівіан – вигнанка. Те, що держава раптово виявила в неї приховану магію, могло повернутися як завгодно. Помилуванням? Новим, куди страшнішим вироком? Чи її просто закриють у якійсь столичній вежі як рідкісний експонат?

Емма ревіла так голосно і щиро, ніби Вівіан вирушала щонайменше на плаху. Тесля Торек, переминаючись із ноги на ногу, ніяково сунув їй у долоню маленький дерев'яний свисток власної роботи.