Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (7)

За мить до того, як на подвір'ї маєтку ожила перша ліана винограду, на іншому кінці села розгорнувся справжній хаос.

Міла не просто бігла, а летіла так, наче за нею гналися всі демони безодні. Боса, у самій лише нічній сорочці, ковтаючи прохолодне повітря навпіл із солоними слізьми, вона взагалі не відчувала, як гостре каміння роздирає стопи.

Вона з розгону влетіла на порог будинку, де квартирував командин, і забарабанила в двері щосили.

– Пане Кайдене!! Пане Кайдене, швидше!! – її зірваний хрипкий вереск розрізав нічну тишу села. 

Двері розчинилися майже миттєво. Торн вискочив на ганок – уже в штанах, із мечем у руках, на ходу затягуючи ремінь портупеї - солдатський сон ніколи не був глибоким. Він схопив дівчину за плечі, сильно труснувши:

– Міло! Чого кричиш? Що сталося?

Дівчина була вся в шмарклях, сльозах і пилюці, повітря вилітало з її грудей зі свистом, а нижня щелепа дрібно тремтіла від жаху. 

– Трам... там... уби-и-и-и-вають! Вони... Вівіан... леді Ліліану... там люди в чорному! Мечі! Кров!

Обличчя вмить посерйознішало. Він різко розвернув дівчину до дороги: 

– Біжи до табору, піднімай решту воїнів! Усіх до маєтку, бігом!

Сам Торн самотнім сірим вихором зірвався з місця і помчав крізь темряву. У його скронях глухо гупала кров, перекриваючи всі звуки. Страх, якого він не відчував у жодній м'ясорубці на кордоні, зараз стискав йому горло. У голові билася лише одна думка: тільки б встигнути. 

А от Міла, хоч і розвернулася виконувати наказ, продовжувала бігти вулицею й ридати на все село так несамовито, що Сонячна Лощина прокидалася будинок за будинком. Хлопали віконниці, рипіли двері. З хат, на ходу натягуючи штани і плутаючись у сорочках, вискакували заспані, але вже злі чоловіки.

– Що там? Хто волає? – вискочив на дорогу коваль. 

– Біда-а! В маєтку уби-ива-ають! – прокричала крізь сльози Міла, навіть не зупиняючись.

Село, яке ще пару годин тому мирно пило медовуху, зреагувало як один розлючений вулик. Староста Ровен миттєво протверезів і вискочив із хати з вилами. Тесля Торек схопив сокиру, коваль прихопив свій найважчий молот, а хтось взагалі вибіг із совковою лопатою. Навіть дід Свен, який зазвичай ледве переставляв ноги, вичовгав на поріг із якоюсь кочергою.

Ніхто до ладу не знав, що коїться, але образ беззахисних жінок підняв народну хвилю відплати.

Кайден летів попереду, а за ним, відстаючи на сотню кроків, уже тупотіла ціла армія: десяток розбуджених охоронців і добрих двадцять лютих селян із господарським інструментом. Один із них, не маючи часу взутися, так і чесав по пилюці в домашніх плетених капцях, розмахуючи держаком від коси.

Вони влетіли на подвір'я маєтку, готуючись до найгіршого. До кривавої різанини. І... завмерли. Бо замість трагедії перед ними розгортався незбагненний сюрреалізм.

Один із нападників, замотаний у чорне, безпорадно висів догори ногами, міцно спеленатий диким виноградом. Другий тихо скиглив у кущі розлогих троянд, куди його буквально затягнуло за комір. Третій відчайдушно й марно намагався вирвати ногу з колючих обіймів ожини. А четвертий саме отримував важкою дубовою скалкою по голові.

Вівіан, розпатлана, боса, у білій нічній сорочці, важко дихала і несамовито кричала на нього: 

– Ще раз полізеш на мій ганок – приб'ю!

Навіть Кайден, чий мозок був натренований на будь-яку небезпеку, завис на цілу секунду. 

І ось тут сталося те, чого від нього не чекав навіть він сам. Командир, чиїм прямим і єдиним обов'язком був захист кронпринцеси, навіть не подивився туди, де була Ліліана.

Кайден підлетів до Вівіан, і його пальці вп'ялися в її плечі так різко й міцно, ніби він боявся, що вона просто розсиплеться в нього на очах. 

– Ви поранені? – його голос тріснув, пролунавши глухо. Він оглянув її, обмацуючи кожну подряпину. 

Жінка, ще охоплена власною магією, кліпнула, не розуміючи питання. 

– Що? 

– Ви поранені? – з натиском повторив він.

До цієї секунди Вівіан трималася виключно на люті. Але щойно його гарячі важкі долоні лягли їй на плечі, адреналін раптом відступив. Вона лише тепер усвідомила, як сильно її трясе. Холодне нічне повітря раптом обпекло шкіру, а ноги обізвалися пекучим болем.  Її босі стопи були суцільно вкриті дрібними порізами від колючок, каміння та уламків гілок. 

– Це... дурниця, – вона спробувала відмахнутися. 

Він навіть слухати цього не хотів, міцніше стискаючи пальці на її плечах. І лише переконавшись, що вона впевнено тримається на ногах, Кайден різко обернувся. 

– Ваша Високосте?

Ліліана сиділа на траві біля пораненого гвардійця. Її руки все ще м'яко світилися золотом, завершуючи лікування. Вона підняла голову, змахнула пасмо волосся з чола і спокійно усміхнулася: 

– Я ціла.

Кайден мовчки прикрив очі. І тільки тепер нарешті дозволив собі видихнути.

Тим часом із шокового заціпеніння вийшли селяни. Ровен, переминаючись із ноги на ногу і міцно стискаючи вила, розгублено подав голос: 

– То ми... запізнилися? 

– А кого бити? – розчаровано прошамкав дід Свен, озираючись довкола.

Тесля Торек за інерцією ще тримав сокиру занесеною для удару, але бити справді було нікого. Грізні нічні вбивці буквально були розкидані по кущах, благаючи про пощаду в рослин. Староста обвів поглядом цей ботанічний погром, почухав потилицю і видав загальну думку: 

– Це... що воно зараз таке було?

Проте столичним лицарям було не до жартів. Вони, на відміну від селян, чудово розуміли, що бачать. Один із гвардійців тихо, майже з жахом прошепотів: 

– Це ж... магія. 

– Неможливо, – так само стиха відповів другий. 

І саме в цей момент, ніби почувши їхню розмову, товста лоза дикого винограду, яка тримала нападника догори дригом, повільно й акуратно розтиснула свої обійми. Убивця з глухим стукотом гепнувся в пилюку, наче мішок з картоплею, а гілка спокійно повернулася на своє місце біля альтанки, наче нічого й не сталося.