Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (6)

Люди поступово розходилися по домівках. П'яний Ровен усе ще намагався затягнути чергову мисливську пісню, та його вже інші підганяли, щоб той йшов просихати. Маленька Емма міцно спала, пускаючи слину прямо на плече своєї матері.

Кайден мовчки провів їх до маєтку. Він ішов трохи позаду, як завжди, видивляючись щось у темряві, і ця його мовчазна присутність мала б заспокоювати. Але дорогою Вівіан кілька разів мимоволі озиралася назад, у бік лісу. 

Вона одразу ж смикнула себе за чергову тривожну думку. 

“Дурниці. Ти просто перенервувала”. 

ПРосто забагато емоцій для одного дня. Забагато гостей. Забагато думок про Кайдена і його солдатську прямоту. Треба просто виспатися.

Будинок швидко занурився в сон. Міла сопла у своїй кімнаті. Ліліана, виснажена танцями і враженнями, заснула, щойно її голова торкнулася подушки. Навіть Кнопка вже згорнулася калачиком на подвір’ї.

Тільки Вівіан не могла заснути.

Вона крутилася з боку на бік, поки зрештою не здалася, скинула ковдру і підійшла до відчиненого вікна. Надворі мирно сюрчали цвіркуни, пахло скошеним сіном. Десь дуже далеко сонно мукнула корова. Усе виглядало досить нормальним. 

Але її погляд впав на підвіконня. Там стояв Жоржик. Жоржик був дивно викривлений. Усе його листя, кожна гілочка була напружено повернута в один бік – до лісу. Відвернута від кімнати, від Вівіан.

Вона насупилася. Потягнулася і повернула горщик так, щоб листя дивилося в кімнату. Відійшла попити води. А коли через хвилину повернулася до вікна, по шкірі пробіг колючий мороз. Жоржик знову був повернутий туди. Гілки натягнулися, наче вказуючи напрямок.

Вівіан накинула шаль і тихо вийшла на ганок, нібито просто перевірити город.

Двоє молодих гвардійців, які пильнували біля входу, миттєво підібралися, почувши скрип дверей. Побачивши господарку маєтку в нічній сорочці та шалі, вони здивовано перезирнулися. Світловолосий лицар, який уже встиг відійти після вечірньої прочуханки від Торна, ніяково усміхнувся:

– Чому ви не спите в такий час? Щось сталося?

– Ні, усе добре, – тихо відповіла вона, намагаючись сховати тремтіння в голосі. – Просто... захотілося подихати повітрям. Перевірити, чи все тихо на городі.

– Не турбуйтеся, ми все пильнуємо, – запевнив другий гвардієць, поправивши портупею. – Навколо ні душі, село спить як убите. Ідіть відпочивати, ніч спокійна.

Вівіан кивнула, зробила кілька кроків уперед, ставши на нижню сходинку, і прислухалася. І ось тут, попри заспокійливі слова хлопців, їй стало по-справжньому моторошно. Вона нарешті зрозуміла, що саме було не так із тишею ще дорогою додому.

Цвіркуни мирно сюрчали тільки тут, біля самого ганку, де стояли гвардійці. Але варто було кинути погляд далі – туди, де починався сад і стіна нічного лісу – як шкіру продирав колючий мороз. Не було чути жаб з боку річки і не кричали нічні птахи. Там стояла глуха тиша, ніби природа причаїлась. 

Вівіан обхопила себе руками за плечі, відчуваючи, як серце починає збоїти від нерозумного страху. Гвардійці позаду спокійно перешіптувалися, не помічаючи нічого дивного, і це змусило її засумніватися у власній адекватності.

“Все. Досить. Я вже починаю вигадувати монстрів у темряві”, – наказала вона собі.

Вона через силу усміхнулася хлопцям, побажала їм спокійної варти і швидко повернулася в дім. Замкнула двері на важкий засув, юркнула в ліжко і натягнула ковдру до самого підборіддя, намагаючись переконати себе, що вона в безпеці.

Минуло близько пів години. Вівіан тільки-но почала занурюватися в тривожний сон, як раптом її підсвідомість дико закричала.

Вівіан вирвало зі сновидіння настільки раптово, що вона аж підскочила на ліжку, хапаючи ротом повітря. Серце колотилося в шаленому ритмі, а в голові вистукувала одна-єдина, чужа і водночас її власна думка: “Прокинься! Вставай!”

Навколо панувала глибока темрява. Перші кілька секунд нічого не відбувалось, і вона просто сиділа, вчепившись пальцями в ковдру, і вслухалася в тишу, лаючи себе за нічні кошмари.

І саме в цю мить за стіною пролунало те, від чого її підсвідомість так панічно намагалася її захистити.

Знадвору донісся тупий звук, наче на землю з розмаху впав великий мішок із зерном. За ним миттєво послідував інший – глухий удар металу об щось м'яке, і здавлений стогін, який одразу ж захлинувся.

Вівіан миттєво сіла на ліжку. Серце підскочило до самого горла. За вікном пролунав чоловічий голос – хрипкий і ледь чутний: 

– ...тривога...

Вона не пам'ятала, як босоніж вискочила в коридор, гарячково відсунула важкий засув і розчинила вхідні двері.

На подвір'ї, освітленому лише холодним місячним світлом, коївся жах. Один із молодих гвардійців – той самий, що ще годину тому ніяково червонів перед нею – нерухомо лежав на траві. Другий усе ще відчайдушно відбивався мечем, але його вже буквально притиснули до стіни троє високих чоловіків у темному одязі.

Побачивши цю криваву картину, Вівіан не втрималася – з її грудей вирвався голосний переляканий крик, який прокотився мовчазним нічним маєтком.

Цей крик миттєво здув сон із решти мешканців будинку. Вже за секунду з кімнат, тупаючи босими ногами, вискочили розбуджені Ліліана та Міла.

Але шок кронпринцеси тривав лише долю секунди. Побачивши пораненого, вона виявила ту саму королівську породу, про яку Вівіан часто забувала: Ліліана безстрашно кинулася вперед, прямо під мечі, і припала до стікаючого кров'ю гвардійця. Спалах цілющої магії осяяв подвір'я, вихоплюючи з темряви силуети ворогів.

А Вівіан просто заклякла. Не боєць і не лікар – вона відчувала себе зайвою в цьому кривавому кошмарі, безпорадно переводячи погляд із пораненого на нападників.

Один із нападників різко обернувся на магічне світло і побачив принцесу. 

– Ціль тут, – кинув він своїм.

Усе стало на свої місця - вони прийшли за Ліліаною.

– Біжи до Кайдена! – зірваним голосом закричала Вівіан, штовхаючи заціпенілу Мілу в спину. – БІЖИ!