Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (5)

Вечір опустився на Сонячну Лощину м'яко, принісши із собою приємну прохолоду та затишний запах диму від великого багаття.

Свято нарешті розкрилося, наче квітка вночі, складаючись із десятків маленьких живих сцен.

Біля вогню староста Ровен уже втретє за вечір починав розповідати одну й ту саму мисливську байку. 

– І от виходжу я, значить, на галявину, а там вепр! Здоровий, як віз! Я за списа... 

– Брешеш ти все, – голосно перебила його Агнес. – Ти тоді в стодолі від старої кози ховався, поки сусід її не відігнав! 

Усі навколо вибухнули реготом, бо ця суперечка повторювалася щороку, і всі чекали саме на неї.

Трохи далі невтомна Марла підсовувала дітлахам ще теплі пиріжки, повністю ігноруючи їхні запевнення, що вони вже ситі. Десь у тіні під яблунями хтось із молодих хлопців почав перебирати струни лютні, граючи швидку грайливу мелодію. Старі, сидячи на лавах, синхронно тупали ногами в такт, а молоді пари, користуючись нагодою, поступово, сміючись і тримаючись за руки, відходили від яскравого світла багаття ближче до темного берега річки.

Вівіан сиділа на колоді, тримаючи в руках глиняний кухоль, який їй буквально хвилину тому беззаперечно всунув Ровен. Староста гордо заявив, що це його “особливий вечірній збір” – щось наче й вино, а наче й ні, але неймовірно смачне, солодке, прохолодне й густо просочене ароматом лісових ягід. Сперечатися з Ровеном у День Сонця було марною справою, тому вона просто смакувала напій і з м'якою усмішкою спостерігала за берегом. 

Міла, яку вона ще вдень силою випхала з кухні, нарешті по-справжньому ожила. Зараз вона була там, біля самої води, разом з іншими сільськими дівчатами. Вони дзвінко сміялися, плели вінки з польових квітів і з вереском запускали їх по воді. Але увагу Вівіан привернуло інше: біля Міли вже хвилину крутився уже знайомий місцевий кучерявий парубок - вона часто бачила його біля дівчини раніше. Він щось захоплено їй розповідав, активно розмахуючи руками, а Міла... Міла сором'язливо ховала посмішку, смикала край своєї сукні, і червоніла так густо, що це було видно навіть у напівтемряві при світлі багаття.

Вівіан примружилася, спостерігаючи за цією картиною, і подумки зітхнула. 

“Так, зрозуміло... Треба буде обов'язково сісти і поговорити з нею. Про стосунки між чоловіками й жінками, про залицяння і взагалі... Бо вона ж у мене зовсім наївна, ще повірить першому ліпшому солодкоголосому солов'ю”.

Усвідомивши хід власних думок, Вівіан ледь не пирхнула в кружку. Ліліана вдень таки була права. Вона справді думала зараз не як старша сестра, а скоріше як квочкова мама, яка подумки вже готувала виховну лекцію для своєї дитини. 

Ліліана не одразу сіла відпочивати. Спочатку свято буквально затягнуло її у свій вир з головою.

Кронпринцесу, яка завжди була лише прикрасою на офіційних прийомах, тут сприймали як звичайну дівчину. Якась старенька зі сміхом вчила її пекти солодкий корж прямо на гарячому вугіллі, і тепер щока Ліліани була вимазана сажею. Хтось всунув їй у руки кружку з гарячим напоєм, який, як вона підозрювала, точно не був чаєм... Потім маленька дівчинка потягнула її за поділ сукні в кущі – дивитися на перших світлячків. Ліліана танцювала під лютню, збивалася з ритму, наступала комусь на ноги, щиро перепрошувала і знову сміялася так, як не сміялася ніколи в житті.

Вівіан якраз допивала свій “особливий збір”. Солодкий ягідний напій приємно грів зсередини, розганяючи по венах незвичну сміливість. Можливо, саме через цей хміль вона нарешті наважилася подивитися в той бік, куди старанно уникала дивитися ще з обіду – після тієї ганебної сцени біля купи дров.

Кайден стояв трохи віддалік, у тіні під старим дубом. Схрестивши руки на грудях, він оглядав натовп. І саме зараз до нього неквапливо підійшов Ровен, наполегливо простягаючи командиру гвардії такий самий великий глиняний кухоль, з якого пила Вівіан.

Кайден дуже чемно, але твердо відсунув кухоль рукою. Староста щось добродушно буркнув, поплескав його по плечу, але не здався – тицьнув напій йому прямо в долоні й пішов геть, задоволено посміхаючись.

Вівіан примружилася. Алкоголь приглушив її обережність і замінив на гостре бажання відігратися за денне приниження. Хіба можна пропонувати подібне таким шляхетним жінкам, як вона? Який сором! Вона піднялася з колоди і неквапливо підійшла до командира.

– Даремно пручаєтеся, Торне, – пролунав її просочений відвертою зловтіхою голос.

Він повернув голову. Вівіан зупинилася поруч, спершись плечем на стовбур дуба і невимушено похитуючи своїм кухлем. У куточках її губ грала тонка усмішка.

– Наче ви не знаєте, що для місцевих це питання честі. Вони все одно вас напоять. 

– Я не п'ю на завданні, – сухо, як за статутом, відрізав Кайден, дивлячись на свій кухоль так, ніби це було щось вибухове.

– О, я знаю, – Вівіан схилила голову набік. – За всі ті роки в столиці я жодного разу не бачила, щоб великий і похмурий капітан гвардії пив щось міцніше за чорний чай. 

Кайден ледь помітно насупився: 

– Статут не передбачає пияцтва в провінції.

– Справді? – Вівіан тихо засміялася, змусивши його внутрішньо підібратися. – Попередній столичний інспектор, пан Бранд, теж так думав. Пам'ятаєте його? Такий поважний, у накрохмаленому комірці. Так от, до півночі він уже хвацько співав із кузнями сороміцьких пісень, а потім... – вона зробила паузу, нахиляючись трохи ближче, і прошепотіла прямо йому в вухо: – ...а потім, наликавшись до нестями, пішов палко залицятися до Агнес. Пропонував їй кинути все й поїхати з ним підкорювати столицю. 

Кайден різко повернув до неї голову. Бісики в її очах зараз горіли так яскраво, що їх важко було не помітити. 

– Бранд – ідіот, – процідив він. 

– Можливо, – задоволено кивнула Вівіан, відчуваючи, як перемога гріє серце. – Але вино Ровена не знає жалю. Тож моя вам порада, командире: або пийте потроху самі, або готуйтеся захищати власну честь на ранок, – вона весело пирхнула і, піддавшись хмільному пориву, не подумавши додала: – І честь якоїсь сільської молодиці заодно.