Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (4)

Трохи згодом Ліліана вирішила, що розмовами ситий не будеш, і вона просто зобов'язана зробити свій внесок у свято. Жінки, трохи повагавшись, доручили їй місити тісто для вечірніх пампушок. Вже за кілька хвилин ідеально вихована спадкоємиця престолу була по лікті й по самі брови в білому борошні.

Місцеві старенькі, які керували процесом, не зважали ні на які манери і відверто реготали. 

– Та не так, дитино! – сплеснула руками кухарка. – Хто ж так качає! Ти його наче лоскочеш, а не місиш! Треба кулаками, з душею!

І Ліліана, замість того щоб образитися чи зніяковіти, сама починала від щирого серця сміятися, намагаючись "побити" те нещасне тісто.

– Вівіан, золотко, – гукнула Агнес від сусіднього столу. – А метнись-но на задній двір по дрова, бо в печі жар падає, скоро ні на чому буде пекти. Там якраз Кайден рубає.

Вівіан кивнула, підхопила великий плетений кошик і рушила за будинок.

Кайден не вмів відпочивати. Жінки швидко знайшли командиру імператорської гвардії практичне застосування, і він не сперечався. Його сірий гвардійський плащ і портупея з важким мечем недбало валялися на якійсь колоді. Він залишився лише в темних штанях і простій лляній сорочці з підкоченими до ліктів рукавами.

Вівіан вийшла з-за рогу і... зупинилася.

Сокира в руках Кайдена злітала і опускалася, поліна розліталися навпіл з одного удару. Сорочка на його спині вже трохи прилипла до тіла, чітко окреслюючи рух кожного м'яза під тканиною. Вівіан стояла, стискаючи ручку кошика, і відверто витріщалася на широкі плечі, наче вперше в житті бачила чоловіка за роботою. Вона навіть дихати стала трохи повільніше.

Гучний стук. Сокира намертво ввігналася у великий пеньок. 

Кайден витер чоло тильним боком долоні, глибоко вдихнув, а потім повільно повернув голову, дивлячись на неї з-під примружених очей. Вівіан відчула, як її серце пропустило удар, бо зрозуміла, що стоїть тут як укопана вже хвилину.

– Ви стоїте тут вже хвилину, – підмітив він, не змінюючи пози. – А кошик досі порожній.

– Я... так, я бачу, – швидко кліпнула Вівіан, намагаючись зробити вигляд, що дуже прискіпливо розглядає дрова. – Просто... задумалася.

Кайден повністю розвернувся до неї.

– Ви дивитеся мені рівно між лопаток, леді Вівіан, – так само глухо і прямо сказав він. – Якби ви були з луком, я б уже шукав укриття. Щось не так?

Вівіан відчула, як до щік приливає зрадницьке тепло. 

– Ні. Я просто... оцінювала обсяг роботи.

Кайден насупився. Він перевів погляд на свою сорочку, яка від поту вже майже наскрізь прилипла до тіла, та ще й була трохи заляпана землею, і сприйняв її заминку по-своєму. Солдатська логіка підказала йому, що колишній столичній леді просто неприємно підходити до брудного спітнілого чоловіка, щоб набрати дров.

Кайден окинув її підозрілим поглядом, а потім смикнув липкий від поту комір.

– Чистої немає, – глухо промовив він, розв'язуючи тасьму на шиї. – Тільки ця. Якщо вам гидко – відверніться, я її зніму. Мені все одно жарко, а ви наберете сухих трісок.

Вівіан ледь не впустила кошик на ногу. Її уява миттєво й безжально домалювала запропоновану картину, і обличчя колишньої графині за якусь долю секунди спалахнуло гарячим рум'янцем.

– Ні! Не треба нічого знімати! – її голос зірвався майже на писк.

Вона підлетіла до купи дров, гарячково й не дивлячись жбурляючи поліна в кошик. Кайден спантеличено спостерігав за цією панікою.

– Я можу сам занести, якщо важко... 

– Я сама! – прошипіла вона, підхопила важкий кошик і майже бігцем кинулася назад до жіночого куточка, подалі від цього двору, навіть не глянувши на нього.

Кайден залишився стояти сам. Він перевів погляд на дрова, потім на порожній кут, за яким щойно зникла Вівіан, і прокрутив у голові їхню коротку розмову.

До нього нарешті, із запізненням важкого армійського візка, дійшло, що він щойно запропонував жінці роздягнутися прямо перед нею. Не дивно, що вона втекла.

Командир імператорської гвардії приречено заплющив очі і голосно видихнув крізь зціплені зуби: 

– ...Ідіот.

Він узяв сокиру, перше поліно розлетілося на друзки. Друге – теж.

Вівіан вилетіла до жіночого куточка, важко дихаючи і з гуркотом опустила кошик біля печі. Вона схопила першу-ліпшу миску з водою, аби просто сховати обличчя і вгамувати жар на щоках.

Сусідки біля столу миттєво припинили теревенити. 

– Ой, Вівіан, а що це з тобою? – примружилася Марла, заглядаючи їй в обличчя. – Тебе наче лихоманка взяла, уся червона, аж гориш! Чи то дрова такі важкі були?

– Усе добре! – занадто голосно і різко відрізала Вівіан, не дивлячись ні на кого й гарячково тручи мокрі руки. – Просто... сонце дуже пече. Спекотно сьогодні.

Ліліана поруч підозріло притихла, переводячи погляд з червоної жінки на задній двір, звідки лунали ритмічні удари сокири.

І тільки Агнес, яка в цей момент якраз домішувала начинку, смішливо, ніби знаючи все наперед, пирхнула собі під ніс. Вона глибоко зітхнула і з лукавою посмішкою пробурмотіла: 

– Ну-ну, сонце їй пече... Звісно, дівчата, День Сонця ж сьогодні. Сама спека тільки починається.