Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (3)

Вівіан прокинулася ще до світанку.

Сонячна Лощина сьогодні в принципі не спала. Її маєток стояв на самому відшибі, біля стіни лісу, але навіть сюди, крізь ранковий туман, долинав гул розтривоженого вулика. Десь лунко стукали молотками, збиваючи довгі столи. Хтось розкотисто сміявся. З відкритих печей звідусіль густо й солодко тягнуло свіжим хлібом, і цей запах вітер доносив аж до її двору.

Вівіан лежала із заплющеними очима і просто усміхалася. Це був її другий День Сонця в цьому селі.

Коли Ліліана вийшла на ганок, вона спантеличено прислухалася до далекого галасу, що долинав із боку сільських вулиць. 

– Що там відбувається? – запитала дівчина, кутаючись у ранкову прохолоду й поправляючи капюшон. – У когось щось сталося? 

– Сталося, – усміхнулася Вівіан, спускаючись сходами під рипіння мостини. – День Сонця. Збирайтеся, вам варто на це подивитися.

Вже після того як обидві привели себе до ладу, причепурились і стали виглядати більш пристойно, вони неспішно пішли грунтовою дорогою до села. Обабіч стежки трава ще густо блищала від роси, а позаду... позаду важко й синхронно тупали двоє гвардійців. Це була вже денна зміна – зовсім інші хлопці, не ті що були вночі, іі зараз вони пильнували так, наче з-за кожного куща на них мав вискочити загін повстанців - руки на ефесах мечів, плечі кам'яні, погляди хижі.

Вівіан не витримала, різко зупинилася і обернулася. 

– Хлопці, – засичала вона, виразно округливши очі. – Ану припиніть. Послабте хватку на руків'ях і зробіть обличчя трохи простішими. Ви йдете на сільське свято, а не готуєтеся когось прирізати в підворітті. 

Охоронці перезирнулися, і той, що був ширший у плечах, ніяково кашлянув у кулак: 

– Наказ командира Торна. Максимальна пильність. 

– Командир Торн зараз спить у своєї матінки, а ви всіх курей та і селян теж  по дорозі злякаєте, – відрізала Вівіан і розвернулася назад. – Ідіть на п'ять кроків далі й в удавайте, що просто гуляєте.

Ліліана тихо приснула в кулак, наздоганяючи її. Чим ближче вони підходили до головної площі, тим гучнішим ставав галас. 

– То як тут свято проводиться? – з цікавістю випитувала кронпринцеса, крутячи головою. – Тут завжди так шумно? 

– Тільки раз на рік, – пояснювала Вівіан, притримуючи поділ сукні. – Місцеві вірять: якщо сьогодні ввечері загадати бажання біля великого багаття, воно обов'язково здійсниться. 

– Серйозно? – Ліліана аж засяяла, зупинившись від захвату. – Справді-справді здійснюється?

– Ні, – втрутилася Емма, яка якраз вискочила з-за повороту з величезним оберемком волошок, ледь не збивши кронпринцесу з ніг. Дівчинка притормозила, шмигнула носом і авторитетно додала: – Це все вигадки для приїжджих міщан, щоб ті краще купували наші пироги. Але загадувати все одно треба, бо раптом Потоки цього року не глухі й підслухають!

Вона підморгнула Ліліані й помчала далі, здіймаючи куряву своїми босими п'ятами.

І коли вони нарешті вийшли на головну вулицю... ось тут Ліліану накрив шок.

Вона виросла у палаці, де кожне свято було зрежисовано, а гості рухалися суворо за етикетом, а тут вже вирував неконтрольований хаос. Дві місцеві бабці прямо посеред дороги так емоційно сперечалися, чий пиріг з вишнями вийшов кращим, що ледь не махали рушниками. Дід Свен уже видерся на дах однієї з хат чіпляти різнокольорові стрічки і тепер на все горло кричав звідти вказівки. Троє замурзаних дітлахів з веселим вереском гнали кудись зграю обурених гусей, а Кнопка, яка прийшла сюди раніше разом із Мілою, вже встигла знайти собі розвагу. Скориставшись метушнею, мала нахаба діловито жувала вкрадену в когось червону стрічку, поки Міла намагалася наздогнати її між возами.

І всі навколо при цьому просто сміялися.

Вівіан було неймовірно смішно спостерігати за Ліліаною. Кронпринцеса завмерла, смішно витягнувши шию, і переводила погляд з гусей на діда на даху. Але разом із цими веселощами у Вівіан шпигнув раптовий спогад: рівно рік тому вона сама стояла на цьому ж місці. І в неї були точно такі ж великі перелякані очі, а цей провінційний гамір здавався їй іншою планетою. Вона дуже добре пам'ятала дике бажання втекти назад у глушину свого маєтку.

Ліліана тим часом кліпнула і дуже тихо, ніби боячись порушити цей божевільний ритм, запитала: 

– Вівіан... Це... нормально?

Вівіан відкинула спогади і тихо розсміялася: 

– Це ще головне навіть не почалося.

Культурний шок кронпринцеси продовжувався на кожному кроці, бо Сонячна Лощина не збиралася збавляти оберти. Вже за п'ять хвилин до них рішучим кроком підійшла одна з тих самих войовничих бабць і сунула Ліліані в руки ще гарячий шмат пирога.

– Ой, лихо, худюща яка! – сплеснула руками стара, оглядаючи дівчину з ніг до голови. – Одні очі та сукня. На, тримай.

– Я... – Ліліана розгублено вхопилася за гаряче тісто, гарячково згадуючи палацовий етикет. – Дуже дякую, це неймовірна честь, але мій сніданок зазвичай...

– Не сперечайся, дитино. Їж, кажу. З вишнею, свіженький!

Бабця розвернулася і так же рішуче рушила до інших селян. Ліліана з пирогом у руках розгублено підбігла до Вівіан:

– Вівіан, що мені робити? Я не можу з'їсти це просто на ходу! А раптом там...

– Їж, – коротко порадила Вівіан.

– Але я...

– Якщо відмовиш – вона образиться на все життя й рознесе всьому селу, що ти гордячка. Тобі воно треба?

– Серйозно? – Ліліана аж очі округлила.

Вівіан кивнула, а Ліліана приречено зітхнула, заплющила очі й обережно відкусила шматок. Вишневий сік тут же капнув їй на палець. Стара, яка якраз озирнулася перевірити, задоволено кивнула:

– Ну от! Одразу видно – вихована дівка, не те що деякі столичні фіфи.

Ліліана ледь не поперхнулася, а Вівіан тихенько пирхнула в кулак, намагаючись зберегти серйозний вигляд. 

Справжній розгар веселощів зазвичай починався ближче до вечора, а зараз у селі кипіли масштабні приготування. Порадившись із Ліліаною й переконавшись, що та горить бажанням допомогти, Вівіан повела її до будинку Агнес.