Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (2)

Раніше Вівіан Астервуд ніколи не панікувала перед палацовими прийомами. Вона могла з холодним спокоєм організувати бал на триста персон, скласти меню та ідеально розсадити за столом кровних ворогів так, щоб вони навіть не помітили підступу.

Але цього ранку вона нервувала так, ніби її вели на ешафот. Річ була в тому, що вона вперше у своєму житті кликала когось у свій справжній дім.

– Ви переставляєте цей нещасний горщик із геранню вже вдесяте, – хихикнула Міла, спираючись на мітлу. 

– Не можу позбавитись відчуття, що він стоїть криво, – похмуро відрізала Вівіан, посуваючи глиняний вазон на два міліметри ліворуч. 

– Ні, він стоїть рівно. Це у вас просто очі вже смикаються. 

– Міло, краще йди перевір, чи нормально піднялося тісто для пирога. Мені здається, воно якесь підозріло пласке. І взагалі, може, наша альтанка трохи похилилася за ніч?

Служниця лише закотила очі і пішла на кухню, залишивши колишню графиню наодинці з її параноєю. Вівіан окинула поглядом двір. Раптом усе здавалося їй недостатньо ідеальним. Трава – занадто високою, дах – занадто сільським, а чай, який вона збиралася подавати – просто смішним для кронпринцеси.

Здавалося, все нарешті стало бездоганно. Вівіан стояла на ганку і з гордістю дивилася на білосніжну скатертину, якою щойно застелила стіл у новій альтанці. До приїзду гостей вона була готова.

Але в цьому будинку нічого не могло йти за планом.

З-за куща смородини безшумно, як професійний убивця, виринула Кнопка – те саме дефективне козеня, якому Міла вже встигла дати абсолютно безглузде ім'я. Тварина підійшла до альтанки, задумливо пожувала губу, а потім клацнула зубами і мертвою хваткою вчепилася в край ідеальної скатертини.

– Ану кинь! – ахнула Вівіан, кидаючись напереріз.

Кнопка радісно мекнула, вирішивши, що це така весела гра, і дременула в бік двору, тягнучи за собою тканину. 

– Міло, тримай цю волохату нахабу! – крикнула колишня графиня, на льоту хапаючи інший кінець скатертини.

Козеня вперлося копитами в землю. Вівіан теж. Почалося запекле перетягування каната.

Тим часом через село, від головного тракту до самого лісу, котився тупіт добре підкованих кінських копит.

Усе село, яке до цього ліниво мліло в літній спеці, миттєво насторожилося. Головною пиловою дорогою Сонячної Лощини повільно котилася звичайна темно-коричнева дорожня карета. Але конспірація кронпринца спрацювала лише наполовину. Навіть без імперських знамен десяток кремезних вершників у пильних сірих плащах, під якими глухо брязкала серйозна зброя, викликав стійке відчуття небезпеки. Вони їхали чітким бойовим строєм, а на чолі процесії, незворушно тримаючись у сідлі вороного жеребця, рухався Торн. Його похмуру фізіономію в цих краях упізнали б навіть наосліп.

Серед селян, які висипали на вулицю, прокотилася хвиля первісної паніки. 

– Це що, з податкової ревізія? – ахнув коваль, випускаючи молот із рук. 

– Яка податкова з мечами, дурню?! Це каральний загін! Точно війна почалася! – замахала руками сусідка. 

– А може, ми щось не те в лісі вполювали? Чи розбійники якісь завелися? 

– Та кажу вам, це вони за Білкою приїхали! – авторитетно заявила якась бабця, ховаючись за тин. – Я ж казала, що та коза колись дограється і нас усіх під монастир підведе!

Химерна процесія невблаганно наближалася до маєтку на відшибі, а за нею, на безпечній відстані, вже напівпошепки переговорювалося пів села, згоряючи від суміші цікавості й жаху.

Карета нарешті зупинилася біля двору Вівіан, майже під самими кронами лісових дерев. Дверцята прочинилися, і на землю легко вискочила дівчина. На ній була скромна, хоч і пошита з дуже якісної тканини дорожня сукня кольору морської хвилі, а волосся ховав глибокий капюшон плаща, який вона відкинула лише зараз, ловлячи ротом свіже повітря.

Вона підняла очі, шукаючи господиню, і завмерла. Картина була гідна пензля кращих столичних художників.

Посеред двору колишня гроза вищого світу, холоднокровна інтриганка леді Вівіан Астервуд, з розчервонілим обличчям і розтріпаним волоссям вела смертельний двобій із дрібним козеням за шматок білої тканини.

Помітивши гостей, Вівіан скам'яніла. Вона натягнула на обличчя ніякову усмішку, водночас продовжуючи намертво тримати скатертину. Кнопка скористалася паузою і з натужним “ме-е-е” різко потягнула тканину на себе, змусивши Вівіан незграбно похитнутися.

З боку лицарів почувся підозрілий звук, ніби хтось у строю дуже сильно подавився кашлем. Кайден спостерігав за цим дійством із кам'яним лицем, але в куточках його очей явно стрибали бісики.

– Вівіан! – Ліліана не витримала, дзвінко на все подвір'я розсміялася і стрімко підійшла ближче.

Дівчина міцно взяла господиню за обидві руки. Прямо поверх зібганої скатертини. Кнопка від такої несподіванки обурено кліпнула і врешті випустила тканину з рота.

Селяни, які якраз добігли до тину і витріщалися на цю сцену, колективно зависли, не в змозі осягнути побачене.

Ліліана ледь помітно відсторонилася і, помітивши витягнуті обличчя місцевих, які стовбичили за парканом, дуже мило й переконливо защебетала їй на вухо: 

– Пам'ятаєте? Ми ж домовлялися. Ніяких титулів і формальностей. Я просто Лілі.

Вівіан повільно кліпнула, гарячково збираючи до купи залишки своєї світської витримки. 

– Так. Звичайно, – вона розгладила поділ сукні й кивнула селянам, що заціпеніли біля тину. – Це… Лілі. Моя... давня приятелька зі столиці. Вирішила перепочити від міського шуму.

У цей момент рівно за спиною “просто Лілі” десяток кремезних чоловіків у пильних сірих плащах злагоджено спішилися. Вони рухалися синхронно, а з-під їхнього одягу глухо й дуже красномовно брязкала сталь. Завершував цю картину Кайден, який нависав над ними всіма похмурою тінню.

Ровен, який уже встиг підійти ближче і тепер спантеличено переводив погляд з тендітної дівчини, яку вже бачив раніше, на цю мовчазну броньовану стіну, почухав бородищу: