Розділ 6. Аристократія на вільному випасі. (1)

Важкий віз Ровена із натужним скрипом вкотився у двір. Він був завалений мішками з вапном, ящиками, тугими згортками з насінням і купою якихось геть непрактичних, але страшенно красивих дрібничок, від яких у Міли тепер безсоромно світилися очі.

Десь біля старого сараю Білка меланхолійно дожовувала чиюсь забуту мотузку, ідеально доповнюючи цю злегка абсурдну картину.

Вівіан зіскочила на землю й задоволено обвела поглядом їхній улов. Цього разу вона підготувалася як треба. Завдяки ярмарку вона нарешті роздобула все необхідне – від правильних садових ножів до сортового насіння, яке селяни потайки вимінювали у столичних купців. Попереду на неї чекало ой як багато роботи, від однієї думки про яку вже заздалегідь нили плечі. Цього року вона посадить цей бісовий город вчасно і за всіма правилами. 

Літо просочилося непомітно, розчинилося в гарячому повітрі, осіло жовтим пилком на підвіконнях і вибухнуло соковитим зеленим мереживом.

Одного ранку Вівіан просто вийшла на ганок із горнятком трав'яного чаю, кліпнула і завмерла. Помідорні розсадинки, які вона, здавалося, ще тільки недавно з колін тицяла у вогкий грунт, тепер упевнено вигнали стебла їй до пояса і дружно випустили перші жовті суцвіття. Батоги огірків агресивно поповзли на сусідні грядки, чіпляючись вусами за все підряд.

“Якісь бройлерні джунглі…” – похмуро подумала колишня графиня, оцінюючи масштаби цієї раптової біомаси.

Спершу вона думала, що їй просто ввижається від утоми. Але цей світ, здається, мав свій покручений погляд на її університетський диплом, і місцева магія – тиха, підземна, позбавлена столичного блиску та іскор – проростала крізь неї так само вперто, як бур'яни крізь стару бруківку.

Вона поки не відчула жодного казкового перетворення та і називати себе лісовою чаклункою не стала, та зате почала чути і відчувати глибше те, чого б нормальна людина не мала. 

Вівіан ішла між грядками, легко торкаючись пальцями шорсткого листя.. Ось цей кущ томату благав про пасинкування, бо зайві пагони тягнули з нього всі сили. Огіркам праворуч катастрофічно бракувало добрива, і їхнє листя починало бліднути. Коріння молодої сливи вперлося в холодний камінь і задихалося, а старій яблуні просто нила одна суха гілка, яку треба було негайно зрізати, поки не пішла гниль під кору. Вона не могла цього пояснити, та здається земля просто розмовляла з нею на якійсь інтуїтивній частоті.

Єдиним реальним урожаєм початку літа стала полуниця – вона наливалася соком так рясно і швидко, що Міла ледь устигала збирати червоні ягоди в кошики. Решта ж городу поки що просто шалено витягувалася вгору. Величезні кущі гарбузів викидали такі потужні вуса, ніби збиралися піти війною на паркан. 

Але в цього дару був свій, дуже специфічний мінус - емпатія до рослин виявилася річчю виснажливою.

Іноді після довгого дня в саду Вівіан падала на ліжко, розбита до стану желе, заплющувала очі... і раптом розплющувала їх знову, бо в мізки вкручувався чужий, настирливий свербіж. 

“Буряк хоче води”. 

Вона глухо стогнала, натягуючи подушку на голову. 

“Я сплю. Буряк потерпить до ранку. Я не піду поливати його о другій ночі, навіть якщо його качани почнуть читати мені вірші”.

Ще однією жертвою її магічного впливу став Жоржик. Вазон, пересаджений у горщик побільше, умудрився відростити характер. Вівіан в думках вважала, що у того настав якийсь підлітковий вік. Якось вона три дні поспіль пропадала на городі, повертаючись лише переночувати. Коли вона нарешті підійшла до вікна, щоб полити його, Жоржик... демонстративно розвернув усе своє розлоге листя до глухої стіни.

Вівіан завмерла зі склянкою води в руці. 

– Ти що, образився? 

Верхній листочок дуже характерно смикнувся і відвернувся ще сильніше. 

– Серйозно? Мені тепер просити вибачення?

Але був і інший бік. Коли одного дощового вечора Вівіан сиділа за столом, підперши важку голову рукою і відчуваючи, як накочує липка тривога з минулого, Жоржик тихо потягнувся найдовшим пагоном і м'яко ліг їй на зап'ястя, як ніби нагадуючи, що вона не сама.

Життя в Лощині обростало новими зв'язками. Попри те, що їхня кам'яна садиба стояла на глухому відшибі, за добрих пів версти від хати старости, для сімейства Білки кордонів не існувало. Рогата бестія розродилася ще навесні, і за три з гаком місяці її козенята перетворилися на довгоногих розбишак. Одне вдалося точно не в матір – було більш спокійним і зацікавленим винятково травою. Друге ж взяло від Білки все найкраще і виявилося дурбеликом із кризою самоідентифікації.

Щоразу, як Вівіан з Мілою йшли через усе село в гості до Агнес, це мале опудало примудрялося просочуватися крізь дірки в старостовому паркані, кидало матір і з несамовитим меканням летіло через пилюку прямо до Міли. Воно супроводжувало їх назад до маєтку, як конвой, і тепер практично прописалося на їхньому ганку.

Ровен тільки безсило розводив руками, коли вчергове приходив забирати малого втікача. 

– Я не знаю, що ти їй підсипала, дівко, – бурчав староста, чухаючи потилицю і спостерігаючи, як тримісячне козеня з меланхолійним захватом жує подол Мілиної робочої спідниці. – Рідну матір готова за віник з кропивиі продати, а за тобою ходить, як пришита. Тьху, дурна худоба!

Одного вечора цей зв'язок вийшов на новий рівень.

– Віван... – Міла стояла посеред кухні, притискаючи до себе цю підрослу тваринку, яка зараз діловито і дуже нахабно намагалась відгризти їй гудзик на обшлагу. Нахаба вже ледве вміщався у дівчини на руках, смішно звісивши довгі копита. – Ми ж її не віддамо назад Ровену? Ну гляньте на неї, у старости рука важка, а воно таке... чутливе.

– Віддамо, – не відриваючись від чищення цибулі, відрізала Вівіан. – У неї є законний господар, паркан і нормальне козяче життя. Мені Білки вистачає для щоденного стресу, а тут іще її дефективний нащадок окупував мій килимок.

Козеня перестало терзати гудзик. Воно повільно повернуло морду й подивилося на Вівіан своїми горизонтальними і неймовірно трагічними очима. Міла, не змовляючись із твариною, зробила такий самий вираз обличчя.