Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (4)

Ярмарковий гомін поступово танув у густому надвечірньому повітрі, залишаючись десь далеко позаду. Пахло розігрітим за день пилом, солодкими медовими пряниками і терпким димком від багать. Вони неспішно тягнулися до околиці, де чекали екіпажі, і збоку, мабуть, виглядали максимально дивною компанією.

Ровен впевнено тягнув на плечі черговий туго набитий лантух і добродушно, але гучно бубнів, що Вівіан скупила половину рядів, і тепер його гніда кобила просто відмовиться це везти. Раптом він підняв очі, кліпнув і радісно розплився в широчезній щербатій усмішці.

– О, командире, а ти тут якими долями?

Кайден, гроза всього столичного гарнізону і права рука імператора, майже приречено зітхнув, коли Ровен панібратськи з розмаху ляснув його вільною рукою по плечу. Для старости він явно назавжди залишився тим самим малим шибеником, що колись крав яблука з чужих садів.

– Радий бачити! – Ровен задоволено окинув його оком, а тоді хитро примружився, помітивши тендітну фігуру поруч. Ліліана миттєво опустила очі, намагаючись глибше сховатися за коміром плаща. – А це що за пташка? Зі столиці привіз? Диви, часу дарма не гає. Гарна дівка!

Ліліана спалахнула таким густим, гарячковим рум'янцем, що її щоки, здавалося, зараз почнуть світитися в сутінках. Знав би Ровен, що щойно назвав “дівкою” кронпринцесу імперії...

Вівіан же раптом відчула, як під ребрами щось неприємно смикнулося. Її окатило дурною хвилею заздрості. Ну от як їй це вдається? Бути такою… безпроблемно чарівною. Стояти тут, кліпати довгими віями, ніяковіти від селянських жартів і залишатися при цьому магнетичною. Вівіан роками виковувала з себе залізну стерву, вчилася не кліпати під найстрашнішими поглядами, щоб просто вижити, а ця дівчина могла дозволити собі бути слабкою, вразливою – і її за це тільки більше любили. Це було до гіркоти несправедливо.

– Ровене, – Кайден, здавалося, теж трохи збився з пантелику від такого напору і спробував згладити ситуацію. Його голос звучав трохи жорсткіше, ніж зазвичай. – Не лякайте леді. Вона просто…

Він на мить запнувся, вочевидь не знаючи, як правильно назвати дружину спадкоємця престолу посеред сільської дороги. Ліліана тут же відгукнулася, рятуючи свою конспірацію: 

– Я просто знайома!

Староста гмикнув, пробурмотів щось про “знаємо ми тих знайомих, піду коней перевірю” і потягнув свій лантух далі.

Ніякову ситуацію розрядила сама Ліліана. Вона якраз крутила в руках останню покупку – розписану глиняну тарілочку – і тепер винувато, але з хитрими бісиками в очах, простягнула її Торну. Кайден мовчки забрав її, прилаштувавши поверх величезної, комічної купи паперових згортків, пакунків і стрічок, які вже тримав. Чорний, матовий обладунок і глиняна тарілочка з півниками... Вівіан довелося боляче прикусити губу зсередини, щоб не розреготатися.

Біля самих екіпажів повітря стало відчутно прохолоднішим. Людей тут майже не було, шум ярмарку остаточно злився у віддалений гул. Усі троє ніби одночасно відчули, що цей химерний день витік крізь пальці. Час було повертатися по своїх світах.

Ліліана зупинилася біля дверцят своєї карети. Перебрала пальцями край плаща, явно тягнучи час. 

– Знаєте... – вона підняла на Вівіан очі і замріяно всміхнулася. – Я вас сьогодні стільки наслухалася, що та Лощина мені вже як рідна. Аж кортить на власні очі глянути. Ви так про неї розказуєте... наче це якась казка.

Вівіан завмерла. Вона ледь знову не почала шукати в цих словах прихований підступ чи витончене знущання. Але ні, як би не намагалась все ще впиралась в щиру стіну з цікавості. 

І все ж... вона хитнула головою. Не через недовіру - їй було просто по-людськи соромно. Що я їй покажу? Город і недороблену альтанку? 

– Ще рано, – м'яко відрізала Вівіан. Ліліана трохи здивовано кліпнула. – Дайте мені час, – куточок губ колишньої графині поповз угору. – Я хочу бодай гостьову кімнату обставити, щоб було де спати, перш ніж гостей кликати. Ну і відучити Білку жувати чужий одяг. Хоча, підозрюю, з козою шансів у мене менше, ніж із ремонтом.

Вона вперше справді хотіла покликати когось у гості. Але хотіла запросити вже до себе. У дім, де пахне спокоєм, а не на сирий будмайданчик.

Ліліана все зрозуміла. 

– Тоді домовилися. Чекаю на запрошення, – просто сказала вона. – Але ви хоч напишіть мені, добре?

Вівіан тихо хмикнула, звично складаючи руки на грудях. 

– Ваш Адріан мій лист ще над столицею в попіл перетворить. Забули, чия я донька? Навряд чи кронпринц зрадіє такому листуванню. І, якщо чесно, він матиме рацію.

Ліліана на мить замовкла. А потім несподівано зробила крок ближче. У її м'якому погляді раптом спалахнула хитра іскра. 

– А хто сказав, що я йому їх показуватиму? – майже пошепки видала вона. – Думаєте, за стільки років у палаці я не навчилася записки повз канцелярію тягати?

“Оце так, – подумки присвиснула Вівіан. – Свята і непогрішима головна героїня щойно на повному серйозі підписалася на кулуарні інтриги? Здається, роки мого сусідства таки не минули для неї безслідно.”

Кайден, який весь цей час стояв поруч, нагадуючи мовчазну статую, навантажену пакунками, сухо констатував: 

– Я все чую. 

Та Ліліана не злякалась, тільки стрільнула в нього оком через плече: 

– А я й не казала, що тягатиму їх повз вас, командире.

Вівіан не витримала і розсміялася – відкрито, тепло й не ховаючи емоцій.

Але час вичерпався. Кучер їхнього екіпажа вже нетерпляче перебирав поводи. Ліліана відступила на крок. Її усмішка трохи згасла, змінившись чимось глибшим і щемливим. Вона довго дивилася на жінку, яку колись вважала своїм особистим нічним жахом. 

– Шкода, що ми тільки зараз по-справжньому зустрілися, – тихо сказала дівчина.

Вони ж були поруч довгі роки. Дихали одним повітрям, ходили одними коридорами, дивилися одна одній у вічі на сотнях прийомів. Але познайомилися лише тоді, коли їхня спільна історія вже відгоріла, безповоротно забравши купу часу. І справді шкода.