Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (3)

З цієї секунди Ліліана причепилася до Вівіан, як реп’ях, і без упину розпитувала про все на світі. Її цікавио абсолютно все: чи правда, що взимку вовки підходять до самих вікон, як це – засинати без шуму столиці, і чим пахне справжня весна в лісі. В її питаннях не було й крихти світської поблажливості чи жалю – лише якась дитяча заздрість до свободи, якої сама принцеса була позбавлена.

– Тобто, ви сама вирішуєте, коли прокидатися? – захоплено перепитала Ліліана, заглядаючи Вівіан в очі. – І ніяка камеристка не стоїть над вами з розкладом сніданків та примірок?

– Сама, – всміхнулася Вівіан, перекладаючи пакунок з книжками в іншу руку. З цією дівчиною було напрочуд легко говорити. – Щоправда, іноді замість камеристки мене будить сонце прямо в очі, бо я забуваю завісити вікна, або птахи під дахом, які репетують так, наче востаннє.

– Святі Потоки, Вівіан, я так хочу це побачити... – очі принцеси спалахнули мрійливим захватом. – Хоча б один такий ранок. Це ж, мабуть, неймовірно?

– Це просто спокійно, – лагідно відповіла Вівіан.

Вона дивилася на цей щирий захват і мимоволі зловила себе на іронічній думці: "Колись я мріяла про палац. А тепер принцеса мріє про мій город".

– А школа? Ви справді сама вчите там дітей?

– Більше Міла, моя помічниця, – пояснила вона. – Я хіба допомагаю, коли маю час. Ці діти дивовижні. Багато хто з них ще взимку літер не знав, а зараз уже самотужки читають перші короткі казки. Один малий так пишався тим, що сам склав докупи цілу сторінку без помилок, що ледь лавку не перекинув від радощів.

– Самі читають... – з якоюсь ніжною заздрістю повторила Ліліана. – Це так дивно. І так... правильно.

Час від часу Вівіан ловила себе на тому, що несвідомо чекає якоїсь шпильки, якогось натяку чи незручного спогаду про минуле. Але його не було і вся ця ситуація з кожною хвилиною здавалася дедалі абсурднішою.

– А ви? – нарешті обережно запитала Вівіан.

Ліліана миттєво знітилася. Вона раптом проявила неабиякий інтерес до носа свого шкіряного черевика, штурхаючи ним якусь непокірну тріску на бруківці.

– У мене все... як завжди, – невнятно пробубоніла вона, ховаючи руки в кишені простого плаща.

– Не зовсім, – подав голос Кайден з-за їхніх спин. Він навіть не подивився на принцесу, продовжуючи пильно сканувати натовп попереду. – Її Високість вирішила показати характер. Посварилася з чоловіком настільки гучно, що підняла на вуха половину столиці, а потім демонстративно поїхала “інспектувати дальні гарнізони”.

– Торне! – спалахнула Ліліана, різко обернувшись і гнівно тупнувши ногою. – Це конфіденційна інформація! І взагалі, ми не посварилися. Ми просто... розійшлися в поглядах на державну доцільність деяких моїх ініціатив.

– Ні, – сухо уточнив командир. – Це була одна подушка. Дві вази. І три дуже образливі висловлювання про державне управління.

Вівіан прикусила губу, намагаючись не пирхнути від сміху. Уява малювала надто яскраві картини.

– Ваша Високосте... – обережно почала Вівіан. – Можна поставити одне не дуже чемне питання?

Ліліана моргнула. 

– Звісно.

– Що ви взагалі тут робите? Це місто хоч і вважається торговим вузлом, але це все ще глухий край Імперії. Тут пил, калюжі й розбійники в лісах. Навіщо?

Ліліана спочатку мовчала. Вона подивилася кудись убік, туди, де стара згорблена бабуся розкладала на рядні пучки свіжої зелені. Її голос прозвучав набагато тихіше:

– Бо якщо одного дня мені доведеться відповідати за цих людей... було б непогано хоча б раз із ними поговорити.

Вівіан мимоволі відчула глибоку повагу до дівчини, яка стояла перед нею.

Захопившись розмовою, Ліліана вже втретє за останні десять хвилин різко звернула зовсім не туди, мало не влетівши у вузький прохід між забитими ятками.

Кайден, навіть не прискорюючи кроку, простягнув довгу руку і затиснув у кулаці грубу сіру тканину її капюшона. Ліліана кумедно сіпнулася й застигла на пів кроці, ледь не втративши рівновагу.

– Пустіть, – принцеса миттєво надула губи й спробувала викрутитися, але марно – вона лише безпорадно повисла на власній горловині, переступаючи з ноги на ногу.

– Ні, – спокійно відрізав Кайден, тримаючи її на відстані витягнутої руки, наче не правлячу королівську особу, а спіймане в саду шкодливе кошеня.

– Ну чому-у-у?

– Бо ще один крок, Ваша Високосте, і ви випробуєте на міцність крижану весняну річку. Разом із цим стічним жолобом, – він кивнув підборіддям на брудну ковзанку під їхніми ногами.

Вівіан, спостерігаючи за цією сценою, раптом задумалась про те, як легко, безцеремонно і буденно Кайден поводився з кронпринцесою. Між ними не було холодної стіни субординації, здавалось, вони справді були близькі. 

І раптом, десь глибоко під ребрами, Вівіан неприємно кольнуло. Це було настільки ірраціональне швидке почуття, що вона аж сама злякалася. 

"Стоп. Це ще що таке? – подумки висмикнула вона себе, відчуваючи, як до щік приливає зрадливий жар. – Зовсім з глузду з'їхала в тому лісі від самотності?"

Вона глибоко вдихнула і відвела погляд, намагаючись зосередитися на розмові.

– Я не впаду! – Ліліана тим часом ображено закинула голову, намагаючись зазирнути йому в обличчя з-під капюшона. – Я вмію тримати рівновагу!

– Ви вже двічі сьогодні впали, – безжально нагадав командир. 

Він м’яко але не менш непохитно розвернув її за плечі, повертаючи на відносно суху й безпечну бруківку.

– Якщо ви впадете втретє, мій обов'язок перед короною та вашим королівським чоловіком змусить мене виловлювати вас із води сіткою для форелі. А я сьогодні не брав змінного одягу.

За кілька хвилин вони зупинилися біля ятки з господарським приладдям, де пахло клоччям, дьогтем та іржавим залізом. Вівіан прискіпливо перебирала жорсткі сувої, смикаючи пальцями за товсту пенькову мотузку й перевіряючи її на міцність.