Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (2)

Після року в Сонячній Лощині, де найгучнішими подіями були мекання кози Білки, крик дітей, стукіт сокири та розмірений шум вітру в соснах, міський ярмарок здався Вівіан стихійним лихом. Вона вже й забула, що світ може бути настільки живим і... голосним.

Тут усе кричало, рухалося, переливалося кольорами й било по органах чуття. 

– Гарячі пиріжки! З запалу, з жару! 

– Мед! Липовий, гречаний! 

– Риба свіжа, ще зранку плавала! 

– Не дивись – купуй, бо сусіду віддам!

Навколо вирувало життя. Іржали коні, квокчали кури в клітках, під ногами снували діти, хтось уже голосно сварився через ціну на овес, а поруч реготала компанія молодиків. Якийсь купець торгувався з місцевим чинбарем так відчайдушно, ніби від ціни на цю шкіру залежав результат майбутньої війни.

Ровен ішов крізь цей натовп як криголам, спокійно розсуваючи людей широкими плечима. 

– Не відставай, – кинув він через плече. 

– Я не відстаю, – обурилася Вівіан, хоча подумки визнала: її увага розліталася на всі боки, як сполохані голуби.

Вже через три секунди її віднесло вбік густим запахом копченого м'яса. Потім вона “на секунду” зависла біля ятки з яскравими тканинами. Потім її погляд зачепився за філігранну роботу гончара, а потім – за кошики з першими весняними квітами.

Ровен зупинився, склав руки на грудях і голосно пирхнув: 

– Бачу місто тебе вже вкрало. Повертайся в реальність, у нас список.

А список був монументальним. Він чудово показував, як далеко Вівіан зайшла у своєму самостійному житті: насіння, саджанці яблунь, декілька типів розсад. А ще фарба, вапно, мотки міцної тканини, цвяхи, металеві петлі й навіть кілька шматків скла.

Ровен критично оглянув довжелезний сувій паперу. 

– Оце все справді треба? 

– Якщо я збираюсь побудувати альтанку зі старих ложок і сподіватися на магію – ні, – парирувала Вівіан. – А якщо я хочу нормальний дім – так.

Коли основні будівельні матеріали були замовлені, Вівіан залишила Ровена домовлятися про доставку на віз, а сама пірнула в тиху вуличку, де пахло пилом і клеєм.

Вона зайшла в маленьку затишну книгарню. Дзвіночок над дверима радісно тенькнув. Тут Вівіан провела добрих пів години, прискіпливо обираючи букварі, книжки з великими літерами та збірки простих казок.

Старий власник у кумедних окулярах-половинках обережно перев'язував мотузкою стопку букварів і з цікавістю зиркав на покупницю крізь скельця. 

– Для своїх берете? – добродушно запитав він. – Багато прихопили. 

– Для наших дітей у Лощині, – усміхнулася Вівіан. Вона несподівано для самої себе відчула гордість, ділячись цим: – Вони щойно вчаться читати. Ми організували для них школу.

Чоловік на мить зупинився, тримаючи вузол. Він подивився на її витончені руки, на простий, але добротний одяг, і в його очах промайнуло розуміння. 

– Самі зробили? – тихо перепитав він. 

– Самі.

Обличчя старого розгладилося в теплій посмішці. Він розвернувся до полиці за своєю спиною, зняв звідти новеньку книжку в синій палітурці із золотим тисненням і акуратно підсунув її під загальну мотузку. 

– Це від мене, – лагідно сказав він, хитнувши головою. – Для тих, хто вчить читати майбутнє.

Вийшовши на гамірну вулицю з приємною вагою в руках, Вівіан задоволено вдихнула весняне повітря. Час до зустрічі з Ровеном ще залишався, і вона вирішила розшукати гончарний ряд. Їй конче потрібен був новий просторий глиняний горщик для Жоржика – старий уже явно тиснув квітучому вихованцю в коріння.

Вона якраз розглядала вітрину гончаря, прикидаючи розмір, коли... 

Бум!

Хтось на повному ходу врізався прямо в неї. Вівіан охнула, не втримала рівновагу, і вони обидві полетіли на бруківку. Пакунок із книжками дивом вцілів, але пакет із якимось насінням розірвався, розсипавши вміст по камінню. Кілька яблук покотилися в різні боки, а з голови незнайомки злетів простенький капелюшок.

– Ой! Пробачте, я не хотіла, я просто... – дівчина в сірому плащі почала гарячково збирати яблука, постійно озираючись через плече, ніби за нею гналася зграя скажених вовків.

Коли незнайомка нарешті підняла обличчя, у Вівіан перехопило подих – наче хтось з розгону штовхнув під дих. Минув майже рік, але ці величезні неможливо яскраві очі вона впізнала б навіть у сутінках. Кронпринцеса Ліліана виглядала блідою як смерть. Вона дихала так переривчасто, ніби бігла кілька кварталів без зупинки.

– Леді... Вівіан? – ледь чутно видихнула Ліліана.

Вона завмерла так само, як і Вівіан. На якусь мить обидві просто дивилися одна на одну. У їхній пам'яті ще надто свіжими були бальні зали, холодні поклони, отруйні усмішки й один чоловік, навколо якого роками крутився їхній дивний безглуздий двобій.

Вівіан мимоволі завагалася. Кронпринцеса відступила першою. Вона різко озирнулася через плече, і Вівіан побачила в її очах справжній переляк. 

– Будь ласка... – Ліліана вчепилася в її рукав пальцями. – Допоможіть мені.

Якщо хтось із таким обличчям просить про допомогу – ти не ставиш питань, ти дієш. Змовники? Вбивці? Викрадачі? Вівіан підскочила на ноги, міцно схопила Ліліану за зап'ястя і, кинувши розсипані яблука, ривком затягла принцесу в найближчий темний вузький провулок між складами, притиснувши її до холодної кам'яної стіни.

Вони завмерли в тіні, важко дихаючи. Настала тиша. Обидві незручно стояли поруч, намагаючись не дивитися одна одній у вічі. Між ними ніби знову виросла невидима стіна з їхнього минулого.

Потім Ліліана першою зламала лід. 

– Я... дякую. 

– Поки що нема за що, – тихо відказала Вівіан.

Вона обережно визирнула з-за рогу. 

– Хто? – пошепки запитала вона, вже прикидаючи, чи зможе використати важкий пакунок з книжками як зброю. – Хто за вами женеться? Вбивці? 

Ліліана притулилася потилицею до стіни і нервово ковтнула. 

– Гірше. Моя охорона.