Розділ 5. За межами Сонячної Лощини. (1)

Весна прийшла в Сонячну Лощину і сніг зійшов, залишивши по собі непролазну багнюку. З-під стріхи дзвінко крапало, повітря пахло мокрою землею і торішнім листям, а місцеві птахи галасували з такою відчайдушною самовіддачею, ніби сільська управа платила їм за рівень шуму.

Вівіан відчинила вікно у вітальні, впускаючи в кімнату свіже прохолодне повітря. Жоржик у своєму горщику на підвіконні миттєво відреагував: його зелені листочки дружно повернулися до сонця. Вона погладила пружне стебло. Рослина у відповідь м'яко, але впевнено обплела її палець молодим пагоном.

– Доброго ранку й тобі, – усміхнулася Вівіан, уже навіть не дивуючись цьому жесту.

Повз пройшла Міла зі стопкою чистого посуду. Вона зупинилася, зміряла вазон дуже суворим виховним поглядом і звернулася до Вівіан: 

– Вівіан, передайте йому, що якщо він ще раз спробує поцупити мою дерев’яну лопатку для тіста, я пересаджу його в діряве відро.

Вівіан глянула на Жоржика. Той миттєво розкрутив пагін з її пальця і прикинувся абсолютно звичайною нерозумною флорою. Одне стебельце навіть невинно похилилося в інший бік.

– Він просто вивчає світ навколо себе, – стала на захист улюбленця Вівіан.

Міла, яка за зиму пережила інспекцію Бранда, магічні аномалії та кулінарні експерименти Агнес, до мислячих рослин ставилася вже виключно з побутової точки зору. 

– Ага. А позавчора він так само “вивчав” мого віника, – дівчина скептично пересмикнула плечима. – Чаю?

Після сніданку Вівіан пішла до комори. Це був її улюблений ранковий ритуал – перевірка запасів. Вона відчинила важкі двері й із задоволенням вдихнула запах сушених трав. У засіках ще залишалося трохи картоплі, тугі коси цибулі, торбинки із сушеними яблуками. Під стелею висіло кілька шматків копченого м'яса, а на полиці жовтіли дві головки твердого сиру.

Вівіан окинула поглядом м'ясо і подумки хмикнула: “Добре, що восени ми таки витратилися на ту свинину. Інакше зимувати на самій капусті було б значно веселіше”.

Вона повернулася до хати і пройшлася кімнатами, насолоджуючись тим, як змінився маєток. Раніше тут були лише голі стіни, які дихали пусткою, а тепер на підлозі лежали ткані килими, на вікнах висіли світлі фіранки, у кутку стояв новий міцний стіл, а на полицях вишикувалися пузаті глечики та книги. 

Але її погляд зачепився за прихилені двері гостьової кімнати. Там було майже порожньо. Тільки самотнє ліжко і голе вікно. Вівіан зітхнула: треба доробити.

Вона сіла за стіл, дістала з-під модринової дошки свою металеву скриньку й висипала вміст на стільницю - монети тихо дзенькнули. Вона ретельно все перерахувала. Сума була солідною, але це була остання велика частина її заощаджень. Витрачати їх було фізично боляче.

Вона подивилася на гроші, потім на порожні двері гостьової кімнати. 

– Ну... будинок сам себе не добудує.

Вівіан притягнула до себе аркуш паперу й почала складати список: дошки, ще одна шафа, два крісла, нормальні матраци, книжкова полиця… Окремо – книги для дітей. Вона на мить завмерла, покусуючи кінчик пера. А потім, усміхнувшись, вивела в самому низу окремим рядком: “Альтанка”. Настав і її час - фундамент від старої стоїть ще з минулого року. 

Трохи згодом Вівіан накинула шаль і рушила стежкою до Агнес на домовлений ранковий чай. Але щойно вона наблизилася до двору Ровена, який межував із сусідчиним, звідти пролунав такий гуркіт, ніби хтось штурмував сарай.

Вівіан завмерла біля тину. Подвір'ям носилися два крихітні, але скажені козеняти. Одне з розгону врізалося в порожнє відро, перекинулося, підскочило і побігло далі. Друге з бойовим меканням застрибнуло на колоду для дров, не втрималося і звалилося прямо в калюжу. Їх було лише двоє, але шуму вони створювали на повноцінну отару.

Агнес, яка спокійно розвішувала прання по свій бік паркану, вже не повертала голови на черговий гуркіт.

– Мені здається, чи за цей місяць вони стали ще активнішими? – ошелешено запитала Вівіан, спираючись на хвіртку й проводжаючи поглядом сіру блискавку, що щойно збила порожнє корито. – Вони взагалі колись зупиняються?

– Це вони ще тільки прокинулись, – відгукнулася Агнес, незворушно струшуючи мокре простирадло. – Почекай, от випустять ріжки – тоді згадаєш мої слова.

Повз хвіртку, високо піднявши голову, гордо пройшла Білка. Вона подивилася на Вівіан з таким виглядом, ніби казала: “Дивись і заздри, це мої”.

І тут у двір із радісним вереском увірвалася зграйка дітей. Замість того, щоб імпровізованою дорогою чимчикувати до школи, вони не втрималися і забігли подивитися на рогате поповнення. За секунду подвір'я остаточно перетворилося на виставу: діти ганялися за козенятами, козенята з бойовим меканням ганялися за дітьми.

Вівіан подивилася на цей хаос, глибоко вдихнула і ввімкнула свій найкращий командирський тон. 

– Ану стоп!

Діти миттєво завмерли. Одне козеня з переляку сіло в калюжу. 

– Міла вже чекає на вас біля дошки, – суворо, але ховаючи усмішку, сказала Вівіан. – Ану марш до школи, поки я не змусила вас переписувати слово “дисципліна” тричі поспіль!

Діти дружно охнули і, підштовхуючи одне одного, висипали з двору, бігцем прямуючи до їхнього маєтку. Вівіан похитала головою, випила чаю і перекинулася з Агнес ще кількома словами та й пішла слідом за школярами, щоб перевірити, чи всі дійшли до уроку. Вона тихенько прочинила двері школи й зазирнула всередину.

У кімнаті панувала робоча тиша. Міла стояла біля дошки, вся крейді, з серйозним вчительським виразом обличчя. На дошці були виведені речення. Діти водили пальцями по своїх дощечках і читали по складах. Вівіан відчула, як у грудях розливається тепла гордість.

Раптом один із найменших хлопчиків підскочив на місці, ледве не перекинувши лавку: 

– Міло! Я вже можу! Можна я прочитаю!

Вівіан тихо засміялася, причинила двері й пішла назад до свого кабінету. Настав час повертатися до справ.