Розділ 4. Що принесе зима. (3)

Перший сніг випав несподівано, за одну ніч перетворивши брудні дороги на біле полотно.

Разом із цим снігом остаточно стало зрозуміло: відповідей вона так і не знайшла. Візит до Хранителя Потоків приніс лише усвідомлення того, що вона принаймні не божевільна. Орвел не зміг нічого пояснити, старі книжки мовчали, а сама Вівіан досі не знала, ким тепер була.

Вона не була магом, не була просто агрономом… Вже точно не була графинею, але й звичайною жінкою, яка випадково опинилася в чужому тілі, її назвати було важко. Вона існувала десь посередині – химерна мозаїка з минулого, сьогодення і чужих спогадів.

І, чесно кажучи, Вівіан вирішила поки що не ламати над цим голову. Тим більше, що в неї з'явилися набагато нагальніші проблеми.

– Я не буду давати ім'я вазону, – категорично заявила вона Мілі, коли та запропонувала якось “охрестити” зелене непорозуміння на підвіконні. – Це вже божевілля. Ми не будемо олюднювати кімнатну рослину.

Через три дні. Вівіан зайшла на кухню, солодко потягнулася і, проходячи повз вікно, кинула: 

– Добрий ранок, Жоржику.

Міла, яка саме наливала воду в чайник, ледве не ошпарила собі ноги. Вона повернулася, тримаючи гаряче залізо на вазі. 

– Ви ж казали, що ніяких імен. І... як ви його назвали? Жорик? 

– Жоржик, – незворушно відказала Вівіан.

Вона примружилася, розглядаючи свого зеленого супутника. Насправді вона просто лагідно скоротила назву квітки – жоржини, хоча цей столичний кущ мало нагадував її земні прототипи. Але для Міли, яка досі здригалася від кожного шелесту листя, це ім'я прозвучало геть інакше.

– Жорик? Від слова “жерти”?! – Міла нарешті поставила чайник на плиту, дивлячись на рослину з глибокою підозрою. – Пані, ви дали йому ім'я на честь його апетиту? Він точно збирається нас з'їсти! 

– Він не такий, – додала Вівіан, спостерігаючи, як крайній листок вазона ледь помітно стріпнувся на звук її голосу. 

– Він рослина! 

– Він особистість. І в нього дуже тонке почуття власної гідності.

Ситуація стрімко виходила з-під контролю здорового глузду. Вівіан відкинула будь-які спроби знайти цьому наукове обгрунтування і перейшла до чистої емпірики. Вона почала його дресирувати.

– Дай листочок, – казала вона, підставляючи палець. Жоржик ігнорував її, байдуже розкинувши зелень під блідим зимовим сонцем. – Дай листочок, – Вівіан зітхнула: – Ну будь ласка. 

Один з м'ясистих листків ліниво ворухнувся, підвівся і м'яко обгорнув її пучку. 

– Молодець. Хороший хлопчик, – задоволено кивнула вона.

З-за спини пролунав здавлений звук. Вівіан обернулася і побачила Мілу, яка дивилася на неї з таким виразом, ніби господиня щойно почала їсти сиру землю. 

– Я закріплюю позитивний рефлекс, – відрізала Вівіан.

Наступного ранку експерименти продовжилися. Вівіан стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. 

– Сидіти, – суворо і дуже чітко скомандувала вона. А потім задумалась, що уявлення не має, як Жоржик має то виконати… Він же не собака, в кінці кінців…

Позаду почувся гуркіт. Вівіан обернулася. Міла, яка щойно зайшла з оберемком дров, гепнулася на табуретку, кліпаючи переляканими очима.

Вівіан приречено потерла перенісся. 

– Не ти. Вазон.

З приходом справжніх морозів життя у маєтку не завмерло, а навпаки – набуло нового ритму.

Одного вечора Міла підійшла до неї, переминаючись з ноги на ногу. Було видно, що дівчина репетирувала цю розмову не одну годину – вона нервово смикала край фартуха і дивилася кудись у район колін Вівіан.

– Можна попросити? Тільки... ви не смійтеся.

Вівіан відклала вугільний олівець і відкинулася на спинку стільця. 

– Кажи, не буду.

Міла набрала в груди повітря, як перед стрибком у крижану воду, і заторохтіла: 

– Дітлахи в селі зовсім дикі ростуть. Звісно, дорослі в нас не всі темні, та ж Агнес читати вміє і малу Емму навчила, але ж це виняток! Більшість замість підпису хрестики ставлять. А зараз зима. Роботи в полі немає, вечори довгі, малеча бавиться від нудьги чим попало. То я подумала... Якщо ви дозволите... Я могла б їх трохи повчити. Букви там... рахувати...

Вівіан нахмурилася. Звучало шляхетно, але на практиці це означало хаос. 

– Міло, це величезна відповідальність, – обережно почала вона, підбираючи слова. – Нам потрібно дбати про дім, про запаси. Діти – це хаос. Це забере купу сил. Я не впевнена, що ми...

Очі Міли почали повільно збільшуватися. Вони ставали все круглішими, наповнюючись такою благальною надією, що Вівіан раптом відчула себе абсолютним чудовиськом, яке відбирає в дитини свято.

Міла кліпнула. 

Вівіан здалася.

На підготовку пішов цілий тиждень. Коли Вівіан озвучила ідею селянам, підтримка виявилася несподівано палкою. Люди потягнули до маєтку старі потерті столи та лави, які роками припадали пилом у стодолах. Скинувшись усім селом, у найближчому містечку закупили справжні грифельні дошки та крейду – це виходило значно дешевше й практичніше за пергамент. Навіть Емма заявила, що теж ходитиме на уроки, резонно розсудивши, що “зайвих знань не буває, а там, гляди, щось новеньке підчеплю”.

Велика кімната на першому поверсі швидко перетворилася на навчальний клас. І тут почалося найцікавіше. Спочатку прийшло троє дітей. Потім п'ятеро. А потім...

Вівіан спустилася вниз по воду і завмерла на порозі. За столом сиділа малеча, старанно виводячи на дощечках криві літери. А попід стінами, на скринях і просто на принесених із собою пеньках, тулилося пів села дорослих.

Здоровань Келлан, місцевий коваль, чиї плечі ледве поміщалися в дверний отвір, сидів у кутку з абсолютно непроникним обличчям. Помітивши погляд Вівіан, він солідно кашлянув у кулак: 

– Я просто малого привів. Чекаю. 

І, насупившись, продовжив уважно слухати, як Міла пояснює правила множення.

До речі, про дорослих. Точніше, про Агнес і Ровена. Вівіан досі не могла зрозуміти, що саме відбувається, але відчувала: відбувається щось вкрай підозріле.