Розділ 4. Що принесе зима. (2)

На столі в рівний ряд вишикувалися п'ять горщиків. Базилік із фіолетовими прожилками, гостра пір'яста цибуля, кволий кріп, невідомо як виживша після приморозку квасоля та звичайнісінький пирій, викопаний просто з-під ганку.

Вівіан стояла навпроти цього ботанічного параду зі схрещеними на грудях руками, сувора і зосереджена, ніби приймала парад гвардії.

– Добре, – сказала вона, кивнувши сама до себе. – Контрольна група.

Міла, яка сиділа в кутку на табуретці й стискала в руках незмінну качалку, тихо озвалася: 

– Вівіан... 

– Та знаю я, як це виглядає. 

Вівіан глибоко вдихнула, витягнула вказівний палець і різко, як перед уколом, тицьнула в базилік.

Нічого. Листочок трохи хитнувся від удару і завмер.

Вона перейшла до цибулі. Тиць. Нічого. Кріп - те саме. Пирій навіть не поворухнувся. Квасолі теж виявилось байдуже. 

Вівіан з полегшенням видихнула. Напруга, що тримала її плечі кам'яними лещатами останні два дні, почала відпускати. Це просто перевтома. Глюк. Оптична ілюзія, викликана грою світла від каганця.

І саме в цей момент столичний вазон, відсунутий на самий край підвіконня, раптом витягнув найдовший найм'ясистіший листок і демонстративно, майже з образою, потягнувся до її ліктя.

Міла ззаду охнула: 

– Він ревнує!

– Міло, я тебе зараз цією качалкою стукну, – крізь зуби процідила Вівіан, відсахуючись від підвіконня.

Наступні дві години перетворилися на абсурд. У Вівіан прокинувся її старий в'їдливий інстинкт дослідника, який колись змушував її ночами вивчати трактати з агрономії. Вона одягла товсті шкіряні рукавички для роботи в саду і торкнулася вазона. Реакції не було. Зняла рукавички. Торкнулася голою шкірою. Листок миттєво обвив палець.

Вона спробувала тикати в рослину дерев'яною паличкою - нічого. Торкнулася ліктем через тканину сукні - знову нічого. Спробувала торкнутися тильною стороною долоні - а ось це вже спрацювало. 

Вівіан глибоко вдихнула, дивлячись на рослину з примруженою підозрою. 

– Добре. Якщо воно реагує просто на живу тканину...

Вона обережно нахилилася до горщика, заклавши руки за спину.

– Пані... – простогнала Міла. 

– Не заважай науці.

Кінчик носа ледь торкнувся гладкої зеленої поверхні. Секунда тиші, потім листочок радісно підвівся й ніжно ляснув її просто по носі.

Вівіан повільно випрямилася, кліпнула.

– Він мене впізнав. Він упізнав мене по носі, Міло. Це крах будь-якої логіки.

До вечора вона перерила всі доступні їй книги. Шукала згадки про рідкісні грибки, які впливають на рухливість рослин, паразитів, що реагують на тепло людського тіла, чи навіть специфічні прокляття, які накладаються на розсаду. І нічого не знайшла…

Думка про Хранителя Потоків Орвела майнула і зникла. Ні. Тільки не це. Вона не піде до нього з розповіддю про те, що її домагається квітка. Хранитель Потоків – це не сповідник для дурних видінь. Він дивиться на світ зі стриманістю людини, що звикла бачити структуру речей, а не казки, і навряд чи оцінить її розгубленість. Ще подумає, що в неї остаточно поїхав дах від самотності.

Через два дні Вівіан стояла перед дверима його будинку.

Вона вкортре підмітила, що Орвел зовсім не скидався на того поважного Хранителя, про якого писали в релігійних сувоях. Літній чоловік у заляпаному трав'яним соком фарту сісидів за столом і перебирав сушений чебрець. Його обличчя виражало глибоку втому, бо важко сорок років спостерігати за тим, як люди вперто ігнорують ритми світу, намагаючись підігнати їх під свої потреби.

Вівіан зайшла, зачинила за собою двері і довго мовчала, розглядаючи пучки трав під стелею. Орвел не підганяв. Він взагалі на неї не дивився, тільки відкидав погані гілочки вбік, ніби готувався до якогось священного ритуалу, що вимагав лише терпіння.

– У мене... – нарешті видушила Вівіан. Пауза затягнулася. – Рослина мене обійняла.

Рука Орвела з чебрецем завмерла в повітрі. Він повільно підняв голову. Його очі – світлі, майже прозорі – вдивилися в неї так, ніби він намагався побачити, чи не світиться вона зсередини. 

– Перепрошую?

Вівіан відчула, як палають щоки. Захотілося розвернутися і вийти. Але вона вирівняла спину і підняла підборіддя, намагаючись здаватись впевненішою. 

– Було проведено декілька експериментів, – швидко почала вона. – Є контрольна група з п'яти різних культур. Доведена повторюваність результату на одному конкретному об'єкті. Я перевірила вплив тканини, наявність прямого контакту, а також реакцію на різні частини тіла. Це не протяг і не механічне подразнення. Він... тягнеться.

Орвел відклав траву, витер руки об рушник і слухав абсолютно серйозно, жодним м'язом не видаючи іронії. Потім його погляд опустився на її долоні.

– Ви їх поливаєте самі? – спокійно запитав він. Вівіан кивнула. – Пересаджуєте самі? – знову відповіда ствердно. – Розмовляєте?

Вівіан завмерла. 

– Це був нечесний прийом. 

– Отже, розмовляєте, – констатував Хранитель. – Ви вітаєтеся? 

Він не глузував, та Вівіан усе одно відчула себе так, наче її щойно піймали на крадіжці яблук у сусідському саду. Вона підібгала губи. Офіційно зафіксована розмова з капустою в її колишньому колі була б надійним квитком до закладу для душевнохворих з дуже м'якими стінами.

Орвел пересипав чебрець з долоні в долоню, чекаючи на продовження, але мовчанка затягувалася.

– Пані? – м’яко нагадав він, підвівши сиву брову.

– Інколи, – майже беззвучно видихнула вона, розглядаючи складний візерунок деревних волокон на столі.

– “Інколи” – це як? – Хранитель сперся ліктями на стільницю, подаючись трохи вперед. Ця його спокійна цікавість починала дратувати. 

– Це звичайна ввічливість, – Вівіан різко схрестила руки на грудях, намагаючись повернути собі бодай крихту втраченої гідності. – Елементарне виховання.

– Розумію, – серйозно кивнув Орвел. – І ви їх... хвалите?