Розділ 4. Що принесе зима. (1)

Осінь непомітно дотягнула до останніх теплих днів. Щоранку земля під ногами ставала твердішою, а на відрах усе частіше залишався тонкий білий іній. Город спорожнів. Грядки, які ще недавно ледве стримували зелень, тепер ховалися під соломою та мокрим листям. Кошики наповнювалися неохоче, наче сама земля втомилася віддавати.

Останні яблука – покручені морозом, але солодкі; кілька в’язок блідої моркви; жорстка цибуля в золотавому лушпинні, що сухо шелестіло під пальцями.

Вівіан стояла посеред напівтемної комори, вдихаючи густий запах вологої глини та кислуватих плодів. Буря забрала майже половину врожаю, полиці подекуди зяяли порожнечею, але... вони не голодуватимуть.

Довелося добряче витрусити гаманець. Частину грошей, які Вівіан так старанно відкладала на ремонт, вони залишили на осінньому ярмарку. В'ялене м'ясо, кілька великих голівок сиру, мішок гречки, сушені гриби, сіль, бочки з квашеними огірками – усе це повільно заповнювало льох. Без цих запасів зиму було б не пережити. Та навіть так витрати вийшли значно меншими, ніж якби буря забрала весь урожай.

Вона провела пальцями по грубому дереву полиці. У столиці її перемоги залишалися на папері: підписи, печатки, домовленості, які завтра могли перекреслити новим указом. Тут усе було простіше, бо якщо осінню полиці повні – взимку ти їстимеш. Якщо ні – ніякий титул не врятує.

А ще… Дивацтва, які почалися далеко не сьогодні. Уже кілька тижнів Вівіан ловила себе на незрозумілих відчуттях, які не могла пояснити.

Якось, проходячи повз грядку з пізніми томатами, вона зупинилася й насупилася. З’явилося дивне відчуття, ніби в роті залишився присмак попелу. За хвилину вона вже тягнулася до відра з золою, навіть не задумуючись, чому.

Наступного дня земля під молодою яблунею раптом здалася їй холодною. Секатор у руці завмер – якийсь інстинкт підказував, що дерево не можна зараз обрізати.

Вівіан роздратовано трусила головою, намагаючись повернути собі холодний здоровий глузд.

– Це просто досвід, – переконувала вона себе, обтираючи руки об робочий фартух. – Я агроном. Мозок просто структурує інформацію й видає готові рішення. Це нормально.

Через три хвилини вона зупинилася біля малини, що вже сховалася під мульчею. Постояла. Подивилася на пожухлі листочки.

– Ні, – тихо пробурмотіла вона. – Чому у мене таке відчуття, що вона дивиться на мене з сумом?

Вівіан завмерла.

“...Господи. Я щойно поставила полуниці психологічний діагноз.”

Схаменувшись, вона озирнулася по сторонах, перевіряючи, чи не бачить її хтось. Треба терміново виспатися.

Але це все одно виявилось сильнішим за здоровий глузд. За останні тижні Вівіан зовсім перестала дивуватися тому, що рослини ніби відповідають їй. Звісно, відповідали вони лише в її уяві. Вона чудово це розуміла. Просто після цілого літа в саду мозок остаточно вирішив, що говорити з помідорами – цілком нормальне заняття.

Увечері в будинку панувала тиша. За вікном шумів холодний осінній вітер. Вівіан сиділа за дерев’яним столом, примостивши біля себе каганець, і вимальовувала план весняних посадок: де перекопати, що посадити. 

На підвіконні поруч чахнув той самий столичний вазон з пишним м’ясистим листям. Вівіан задумливо протягнула руку й погладила пальцем гладкий зелений листок, не відриваючи очей від своїх креслень. І вже хотіла прибрати руку, щоб перегорнути сторінку, як раптом на кінчику пальця з’явилося дивне відчуття.

Щось дуже м’яке і майже невідчутне. Вівіан підняла погляд. Зелений листок цілеспрямовано загинався вгору, обережно обвиваючи її вказівний палець.

Вона застигла. Листок теж не рухався, просто тримав її, наче кошеня лапкою.

Секунда. Дві. Три.

– А-а-а-а! – Вівіан відсахнулася так різко, що стілець із гуркотом полетів на підлогу. Вона притиснула руку до грудей, важко дихаючи.

Двері в кімнату розчинилися так, ніби їх вибили тараном. На порозі стояла Міла, міцно стискаючи в руках важку дерев’яну качалку.

– Що?! – вигукнула вона, озираючись по кутках. – Хто?! Де?! Злодюги-и?! 

Вівіан, усе ще важко дихаючи й тримаючись за серце, тремтячим пальцем вказала на підвіконня.

Міла з качалкою напереваги обережно підійшла ближче, заглядаючи за фіранку. Нікого. Вона опустила зброю й ошелешено подивилася на господиню.

– Гарний вазон... А кричати чого?

– Ні! – видушила з себе Вівіан – Він... він...

Вона навіть не знала, як це сформулювати.

– Він мене... помацав.

На обличчі Міли з’явився вираз глибокого занепокоєння за психічне здоров’я жінки. 

– Дивись! – Вівіан зробила крок вперед, підходячи до підвіконня, як до дикого звіра. 

Дуже повільно, стримуючи тремтіння, піднесла руку до рослини. Коли кінчик пальця опинився зовсім поруч, листок знову плавно підвівся й потягнувся до її шкіри.

Вівіан прибрала руку. Листок повернувся на місце. Знову піднесла – знову потягнувся.

У кімнаті повисла тиша.

– Добре, – тихо сказала Вівіан, дивлячись на свої пальці. – Значить... я не збожеволіла, – вона перевела погляд на бліду Мілу. – Або ми збожеволіли разом.

Знову помовчали. 

– Міло, – раптом сказала Вівіан, примруживши очі. – Ану йди-но сюди. Тепер ти.

Дівчина відсахнулася, наче їй запропонували стрибнути в колодязь.

– Ні за які гроші! Ні!

– Чому?

– Бо він... він живий! Воно ворушиться!

– Не вигадуй дурниць, – наполягала Вівіан, хоча сама відчувала, як уздовж хребта біжать дрижаки. – Це просто... якась природна аномалія. Він тебе не вкусить, у нього навіть зубів немає.

– А звідки ви знаєте?! – заверещала Міла. – Може, він тільки й чекає, щоб ухопити мене за палець і затягнути в горщик! Може, це хижак болотний!

Вівіан не витримала, зробила крок вперед і схопила дівчину за зап’ястя.

– Та йди сюди, боягузко.

– Вівіан, змилуйтеся! Він же мене з’їсть! Відкусить руку, чим я нам хліб пектиму?!