Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (14)

Вівіан повернула голову.

За кілька кроків від неї стояв Кайден. Він теж тримав миску, розслаблено обпершись широким плечем об дерев'яну стіну кузні, і задумливо дивився на вогонь. Вони мовчали. Але цього разу, вперше за весь час, ця тиша не була натягнутою як тятива, ніби більше не було жодної потреби щось доводити, пояснювати чи тримати глуху оборону. Вогнище затишно тріщало, Келлан басовито реготав над якимось дурнуватим жартом, Емма вже міцно заснула, прихилившись до плеча матері.

Кайден зробив великий ковток із дерев'яного кухля. 

– Гарний вечір.

Вівіан подивилася на темне небо, на золоті іскри, що злітали вгору від вогню й губилися серед холодних зірок. 

– Так.

– Леді… тобто, Вівіан, – він раптом запнувся, незграбно кашлянув і перевів погляд із полум'я на свій кухоль, ніби той міг підказати правильні слова. – Щодо тієї моєї фрази... про ваше місце. Я військовий. Звик віддавати накази, а не вести світські бесіди. 

Вівіан здивовано повернула голову. Навіть у тьмяному світлі багаття було видно, як напружилися його широкі плечі.

– Я мав на увазі, – Кайден спробував виправитися, але зробив лише гірше, – що в столиці ви виглядали... ну, як дорога прикраса. Гарна, але нежива. А тут, коли ви вся в цій грязюці, розпатлана, кричите на малих і носитеся на городі... у вас нарешті з'явився пристойний вигляд.

Він замовк, раптом гостро усвідомивши, що щойно бовкнув. Офіцер заплющив на мить очі, тихо вилаявшись про себе, і потер перенісся. 

– Святі Потоки. Забудьте. Я хотів сказати, що ви стали... справжньою. А вийшло, що назвав вас зачуханою. Кажу ж, з цим мундиром я взагалі розучився розмовляти з жінками.

Вівіан кілька секунд просто дивилася на нього з відкритим ротом. А потім не витримала.

Сміх прорвався легко й нестримно. Вона притиснула долоню до губ, але плечі все одно дрібно тремтіли. 

– О ні, командире, – віддихавшись, промовила вона, і в її очах затанцювали іскри від багаття. – Продовжуйте, благаю. Ваш хист до компліментів просто вражає. Давно мене ніхто так витончено не називав “зачуханою”. З дипломатією у вас і справді все дуже, дуже погано.

Кайден спочатку похмуро дивився на свій кухоль, але, почувши її сміх, сам не помітив, як розслабився. 

– Я попереджав. Армійська звичка – рубати з плеча.

– Насправді... я теж хороша, – тихо зізналася вона, розглядаючи свою миску. – Я завжди реагую на все так, ніби навколо суцільні вороги. Постійно чекаю підступу. Мабуть, я просто... занадто гостро сприйняла ваші слова. Мені здалося, що ви знущаєтеся.

Вона мимоволі згадала палац. Ті часи, коли ще вважалася нареченою Адріана. Кайден і тоді тримався осторонь – мовчазний, незручний для кокетства, надійний, як скеля. Він ніколи не брав участі в брудних палацових іграх, які її оточували, а якщо й заговорював, то рубано і прямо. Вони тоді часто обмінювалися шпильками й досить різкими, а часом і відверто невтішними словами.

Тільки зараз, серед тиші Сонячної Лощини, Вівіан раптом різанула дивна думка.

“А що, якщо я й тоді все розуміла неправильно?”

У столичному серпентарії будь-яке пряме слово автоматично вважалося завуальованою отрутою, і вона звично шукала підтекст там, де його ніколи не було. Вона бачила в його зауваженнях зневагу, а він, можливо, просто констатував факти, не намагаючись її вколоти. Дивно, як легко вона забула про цю його особливість, щойно він знову з'явився на її порозі з офіцерським бланком у руках.

Кайден уважно подивився на її профіль, освітлений золотими відблисками багаття. 

– Я ніколи не став би знущатися з вашої праці, Вівіан. Те, що ви тут робите... це викликає повагу. Навіть якщо ви при цьому кидаєтеся на людей, як дика кішка.

– Ей! – вона жартівливо викрикнула. – Я не кидаюся, а тримаю оборону.

– Помітно, – тихо хмикнув він, затримуючи на ній погляд трохи довше.

І в цю мить із темряви просто на світло багаття випірнула велика крилата тінь. Засліплений нічний метелик врізався Вівіан у плече, відскочив і, шалено тріпочучи крилами, пірнув просто в її розпущене волосся.

Вівіан не була гидливою - після місяців у Лощині вона могла голими руками зняти гусеницю з розсади. Але коли просто над вухом щось волохате й велике почало панічно битися, шкрябаючи лапками шкіру, спокійною вона лишитись не могла. Жінка зойкнула, інстинктивно смикнувшись, і схопилася за голову. 

– Заберіть! – вирвалося в неї. 

Вона спробувала струсити метелика, але тільки гірше заплутала його лапки у пасмах.

Кайден зреагував так, ніби замість метелика там ховався ворожий диверсант. Він опинився поруч, його руки жорстко, але обережно перехопили її зап'ястя, відводячи їх від голови. 

– Замріть. Ви його розчавите, – скомандував він тихо, але тоном, який змусив її підкоритися.

Вівіан завмерла, важко дихаючи. Метелик продовжував лоскотати скроню, і їй довелося сильно закусити губу, щоб ганебно не запищати. Кайден нахилився. Вона відчула різкий запах диму та тепло його тіла. Його великі й грубі від мозолів пальці обережно пірнули в її волосся. 

Вівіан підняла очі. Його обличчя було за кілька дюймів від її. Вона бачила зосереджений прищур темних очей, різку лінію щелепи й те, як тіні від полум'я грають на його вилицях. Бачила і довгий шрам на щоці. Дихання перехопило – і цього разу зовсім не через комаху.

– Майже все... – пробурмотів Кайден, повністю зосереджений на своїй справі. – Не смикайтеся.

Ще один обережний рух, і він нарешті вивільнив полоненого. Метелик, відчувши волю, миттєво злетів і розчинився в темряві. 

– Все, – Кайден опустив руку, але, відсторонюючись, випадково мазнув пальцями по її щоці.

Шорсткі мозолі зацепили ніжну шкіру. Кайден завмер, не прибравши руку до кінця. Він нарешті опустив погляд і зустрівся з її очима. Вівіан забула, як дихати. Вона бачила, як здригнувся кадик на його шиї, як змінився погляд командира – наче тільки зараз усвідомив, наскільки близько стоїть. Його пальці ледь помітно здригнулися, ніби він боровся з бажанням торкнутися її щоки знову.