Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (13)

Великі катастрофи рідко закінчуються одним ранком і не мають чіткого фіналу. Вони просто розчиняються в десятках важких буденних годин, наповнених запахом диму, скрипом сирих дощок і мовчазною впертістю.

Перший ранок після бурі пахнув перекипілими помідорами і мокрою землею. Коли небо на сході тільки почало сіріти, проступаючи крізь низькі хмари, величезний чавунний казан все ще глухо булькав на залишковому вогні. Міла міцно спала, згорнувшись калачиком на жорсткій лавці під грубим рядном, а Агнес розливала густу гарячу пасту по скляних банках.

Вівіан сиділа на низькому ослоні, привалившись спиною до стіни прибудови. Від каторжної утоми гули не лише руки, а й, здавалось, самі кістки. Очі нестерпно пекло від їдкого диму та безсоння. Коли остання банка була щільно закрита, жінки нарешті почали збиратися. Агнес розбудила Мілу й тихо відправила в хату. Кайден закинув важку сокиру на плече, коротко кивнув і пішов слідом за матір'ю.

Хвіртка тихо рипнула за ними, і подвір'я спорожніло. Вівіан залишилася сама. Вона повільно, ніби прокидаючись, обвела поглядом свій розбитий двір, поламані гілки, рівні ряди банок на закопченому столі, повну діжку з квашеною капустою. Вона не відчула раптового полегшення, але тиша цього понівеченого двору раптом перестала здаватися їй ворожою.

Наступні кілька днів злилися в один довгий, брудний і виснажливий процес відновлення. Вівіан майже не виходила з городу.

Вона вперто, як фанатичка, повзала на колінах у холодній багнюці, намагаючись врятувати те, що ще мало хоч якесь ціле коріння. Міла допомагала, але робила це без особливого ентузіазму, з важким зітханням.

– Він же мертвий, Вівіан, – тихо сказала дівчинка, безнадійно тримаючи в брудних руках зламане майже навпіл товсте стебло квасолі. – Висохне до завтра. 

Вівіан жорстко забрала в неї стебло. 

– Наступного року посадимо більше, якщо цей не витягне.

Міла підняла на неї почервонілі від вітру очі: 

– А якщо знову буря? 

– Тоді посадимо ще раз, – вперто, як заведена, відрізала Вівіан, притискаючи надламану гілку до вцілілої тички й міцно обмотуючи її чистою ганчіркою. – І так будемо садити, поки ми не виграємо.

Вона міцно затягнула вузол. 

– Тримайся, – майже з погрозою пробурмотіла вона кущеві. – Працюємо далі. 

Міла лише приречено махнула рукою і пішла тягнути воду.

Але наступного ранку, коли Вівіан вийшла вилити брудну воду з відра, вона завмерла біля того самого куща. Листя, яке ще вчора висіло сірими млявими ганчірками, відчутно піднялося, налившись вологою. Злам під тканиною перестав сочитися. 

– Дивись, – Вівіан гукнула Мілу. – Я ж казала.

Дівчинка недовірливо обережно помацала пружний зелений листок: 

– Та цей качан же був майже перерваний... Як це? 

– Глина хороша, – потиснула плечима Вівіан, повертаючись до відра. – І коріння глибоке. Живучий сорт. 

Вона не бачила в цьому жодної магії. Для неї це був просто ще один доказ того, що правильний догляд і тупа впертість дають результати.

З рослинами все було чітко. З людьми ж усе виявилося набагато, набагато складніше. Особливо з одним конкретним командиром. Якщо з селом Вівіан поступово, через кров і мозолі, знаходила спільний ритм, то їхні зустрічі з Кайденом після тієї ночі нагадували зіткнення двох дерев'яних колод – такі ж глухі, обережні й незграбні.

Вона не могла перестати думати про свої істерики на ганку. І чим більше вона прокручувала в голові свої слова, сказані Агнес про “імператорського пса”, тим глибше провалювалася в сором. У столиці вона б ніколи не дозволила собі такої втрати контролю. А тут... вона зірвалася, наче базарна торговка.

Якось по обіді у двір, як завжди без стуку, залетіла Емма. 

– Віві! – крикнула вона з порога, сяючи, як мідний таз. – Я тобі дошку принесла!

Вівіан, яка якраз зосереджено перебирала врятоване насіння на ганку, підняла голову. За спиною задоволеної дівчинки мовчки стояв Кайден. На його широкому плечі лежала важка обтесана соснова дошка. Вираз його обличчя був таким, ніби він сам не до кінця розумів, як саме дозволив втягнути себе в цю авантюру.

– Я... здається, не просила дошку, – дуже обережно, намагаючись не зробити зайвого кроку на мінному полі, сказала Вівіан.

Емма з дитячою безпосередністю знизала плечима: 

– Ну, вчора ти дивилася на дірку в паркані й так важко зітхала. А у нас якраз така дошка в сараї лежала без діла. Я брату сказала, що ти дуже-дуже просила допомогти.

Кайден заплющив очі, протяжно видихаючи крізь стиснуті зуби. Вівіан застигла з жменею насіння в руках, відчуваючи, як у неї починають пекти щоки.

– Поставте... туди, – нарешті тихо сказала вона, невизначено кивнувши в бік розбитого паркану. Кайден мовчки підійшов, притулив сосну до тину. Обтрусив плече від тирси. 

– Дякую, – сухо, ховаючи ніяковість за офіціозом, сказала Вівіан. 

– Будь ласка, – так само сухо, дивлячись кудись повз неї, відповів він.

Знову настала тиша, у якій Емма радісно розглядала якогось великого жука в траві. Кайден різко розвернувся і швидким, майже втечним кроком вийшов із двору. Вівіан ще хвилину немиготливо дивилася на ту дошку, даючи собі слово наступного разу зітхати значно тихіше і бажано в подушку.

Минув тиждень. Лощина залатала найбільші діри, висушила змокріле сіно і колективно вирішила, що настав час видихнути.

Це не було якесь офіційне свято. Просто в п'ятницю надвечір Келлан розпалив велике вогнище прямо посеред широкої вулиці біля своєї кузні. Хтось приніс довгі лави. Хтось витягнув величезний казан із солодким узваром. Марла вихваляючись поставила на грубий стіл ціле деко печеного пахучого м'яса - на днях закололи свиню. Це була як незмінна місцева традиція – після першого великого шквалу зібратися разом, щоб просто переконатися: всі живі, дахи на місці, значить зиму переживемо.

Вівіан прийшла разом із Мілою. Вона, за старою звичкою тримати дистанцію, зупинилася трохи осторонь, сховавши руки в шаль і мовчки спостерігаючи за вогнем. Ровен хрипко і з азартом сперечався з Тореком про щось їхнє, але Вівіан помітила: хоч би куди поверталася розмова, його погляд кожні кілька хвилин неминуче зісковзував убік. До Агнес.