Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (12)

Подвір’я миттєво перетворилося на розбурханий мурашник, що гудів на різні голоси.

З даху лунав стукіт Торекового молотка впереміш із його ж глухим бурчанням на адресу гнилих дощок. Кремезний Келлан сунув Кайденові черговий важкий лантух, навіть не питаючи, чи столичний офіцер не забруднить мундир. Кайден лише коротко кивнув, перекинув брудну мішковину на плече й поніс до стелажів. За наступним Келлан уже тягнувся ще до того, як попередній опинився на місці. Ровен, упершись широким плечем, з кректанням вирівнював перекошені двері комори. Малий Бран з Келлом та іншими сусідськими хлопчаками гасали туди-сюди, ковзаючи по глині й підставляючи відра під струмені води.

А Вівіан стояла посеред цього хаосу абсолютно розгублена. Столичні інстинкти тут не працювали, а керувати цими людьми вона не мала жодного права. Вона кинулася до напівмокрого мішка з насінням, вчепилася в нього мокрими пальцями і, до болю стиснувши зуби, потягнула вгору. Мішок навіть не ворухнувся, намертво прилипши до багнюки.

За мить поруч, безшумно, як тінь, опинився Кайден. 

– Дозвольте. 

– Я сама, – вона вперто стиснула цупку тканину.

Він не став сперечатися, а зупинився поруч і мовчки чекав, поки Вівіан ще раз не рвонула мішок, ледь не зірвавши нігті, роздратовано видихнула і, зрештою, випустила край полотна.

– Він важчий, ніж здається, – без краплі поблажливості констатував Кайден. Він легко перехопив мішок, одним рухом закинув його на широке плече й уже за кілька секунд зник у темряві комори.

Рипнула хвіртка – на подвір’я зайшли жінки. Попереду йшла Агнес, за нею Марла, потім мати Келла – Лора. У когось у руках були глибокі плетені кошики, у когось – порожні мішки чи старі рядна.

– Те, що градом на кашу побило, в окрему купу відкидайте! – одразу по-генеральськи скомандувала Марла, на ходу закочуючи рукави. 

– Помідори зараз переберемо, ті що цілі – під навіс, – кивнула Агнес, без вагань опускаючись на коліна просто в холодну багнюку. – Капусту ще можна врятувати, верхнє посічене листя поздираємо. Еммо, яблука швидко в кошики, поки вони гниллю в калюжах не потягнули!

Вівіан рвучко нахилилася, схопила найближчий кошик і потягнулася до вцілілих, як їй здавалося, помідорів. 

– Не так, – Марла перехопила її кошик. – Красиві вже не вишукуй. Бери підряд усе, що ще соком не потекло. Потім розберемо.

Вівіан відкрила рота, щоб заперечити. Але... слова застрягли в горлі. Вона взяла інший кошик, опустилася в грязюку поруч із Марлою, і руки почали працювати самі.

Агнес, навіть не піднімаючи голови від грядки, додала своїм глибоким голосом: 

– Не дивись одразу на весь город, Вівіан, – вона вправно відсікла гниле листя з капустини. – Роби одну справу. Потім наступну. Якщо будеш намагатися врятувати все й одразу – не врятуєш нічого. Тільки сама зламаєшся.

Так і продовжили. Торек лупив молотком нагорі, перемежовуючи удари добірною лайкою на адресу старої дранки. Марла гучно перегукувалася з Агнес через грядки. Келлан саме басовито сперечався з Ровеном, як краще натягнути край брезенту, щоб вітер не підірвав. Міла з уже сухим, але перемазаним глиною обличчям дзвінко, як справжня господиня, вказувала чоловікам найсухіші місця.

Кайден працював нарівні з усіма. Мокра сорочка намертво прилипла до його широкої спини, а пальці звикли до жорсткої вологої мішковини. У столиці за таку допомогу спочатку б склали договір і запитали, хто платитиме. У війську – чекали б офіційного наказу. Тут же ніхто не обговорював умов, бо якщо в сусіда біда – значить, тепер це спільна біда.

– О! – раптом пролунав на весь двір переможний крик Брана.

Кайден саме ставив черговий мішок на полицю. Він озирнувся на вигук. Хлопчик випірнув із-під посічених кущів, урочисто тримаючи обома руками величезний брудний кабачок так, ніби щойно виніс із вогню імператорську корону. 

– Оцей живий!

У кутиках губ Кайдена мимоволі сіпнулася усмішка. Бран так завзято і гордо труснув овочем у повітрі, що Марла миттєво випросталася від своєї грядки: 

– Та не тряси ти його, іроде малий! Всю шкірку об нігті пообдираєш, згниє до ранку! Поклади в кошик тихонько, кому кажу!

Подвір'я вибухнуло коротким сміхом. Зареготав Келлан, густо пирхнув Ровен, навіть Торек на даху видав щось схоже на хрипкий смішок.

Кайден перевів погляд на город. Вівіан стояла серед розбитого листя, з розпатланим мокрим волоссям, брудними по лікті руками, і... щиро сміялася разом з усіма. Недовго, вже за мить вона знову опанувала себе. Здавалося, та невидима струна напруги, що весь цей час мертвою хваткою стискала її груди, нарешті трохи ослабла.

Надворі вже сутеніло, коли робота почала згортатися.

Дах комори був щільно накритий брезентом, а запаси врятовані від затоплення. Город перебраний настільки, наскільки це взагалі було фізично можливо після такого граду.

Вівіан зробила непевний крок уперед, нервово витираючи брудні руки об мокру сукню. 

– Почекайте... – голос у неї був хрипкий, зірваний вітром. – Я хоча б...

Вона й сама не знала, що саме мала сказати. Подякувати? Запросити весь цей натовп до хати? Запропонувати їм гроші? Але Торек безжально перебив її на пів слові. Він з гуркотом стрибнув із драбини на землю, обтрусив брудні мозолясті руки: 

– Ну. До весни достоїть, а там побачимо. 

Він закинув важку драбину на плече, забрав молоток і коротко кивнув Ровену. Чоловіки, не чекаючи подяк і розшаркувань, почали збирати свої інструменти. А от жінки лишилися ще хвилин на десять. 

– Оце забери в хату просто зараз, не лишай на сирості, – Марла тицьнула Вівіан важкий кошик із набитими помідорами. – До ранку може не згниють. 

– Оце сьогодні звариш, – Агнес діловито вказала на купу посіченої капусти. – Сіль є? Засолиш те, що не з'їсте. Не пропадати ж добру. 

– Я завтра ще зранку прийду, – Емма смикнула Вівіан за мокрий рукав. – Ми ті яблука доперебираємо, добре, Віві?