Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (11)

Двадцятьма хвилинами раніше…

Кайден вийшов на вершину пагорба і завмер. Картина була паршивою. Старий маєток виглядав так, ніби буря цілеспрямовано і мстиво відігралася саме на ньому. Вівіан, мов примара, блукала посеред пошматованого городу, безцільно перебираючи багнюку. Міла сиділа на перевернутому відрі біля ганку, сховавши обличчя в долоні. А на коморі зяяла чорна діра зірваного даху.

Кайден оцінив масштаб катастрофи, розвернувся і жорстко, розмашистим кроком збіг назад у село. 

– Ровене! – його голос ударив по вулиці.

Староста обернувся, опустивши молоток. 

– У Вівіан біда, – рівно рубав Кайден. 

Ровен миттю посерйознішав, крокуючи назустріч: 

– Наскільки? 

– Комору розкрило. Город затопило.

Зайвих слів не знадобилося. 

– Тореку! – рявкнув Ровен так, що кури знову порозбігалися. – Келлане! Брезент сухий лишився?! 

– Тягну! – басовито гаркнув коваль, кидаючи роботу і зникаючи в майстерні.

Старий Свен, почувши цей перегук, сам махнув рукою з-поза свого тину: 

– Я малих шибеників гукну! Хай відра волочать і на пагорб дують!

Всього за якихось десять хвилин Ровен уже підхоплював драбину, Келлан тягнув важкий брезент, а дід збирав малих. І лише Кайден на коротку мить завмер біля розбитої хвіртки. У столиці будь-яка допомога починалася з трьох наказів, двох печаток і загрози трибуналу. А тут... Він подумки дав собі ляпаса за це секундне столичне заціпеніння, підхопив із багнюки моток товстої мотузки і рушив за чоловіками.

Дорога на пагорб перетворилася на слизьке місиво. Хлопчаки, ковзаючи по глині, ледве встигали за дорослими, лунко брязкаючи порожніми відрами. Поки вони піднімалися, Ровен коротко кинув теслі в спину: 

– Тореку, куди летиш? Дивись там на схилі шию не зверни. 

– Не впаду, – відрізав тесля. – Треба швидше затягнути, поки остаточно все всередині не згнило.

А на подвір'ї маєтку час перетворився на в'язке болото. Вівіан без жодної думки в голові бродила між розмитих грядок. Підняла з багнюки потрощений кошик, довго дивилася на нього, а потім просто випустила з рук. Підняла вбите в глину яблуко – і знову кинула в траву. Нахилилася за зламаною тичкою - опустила назад.

Вона саме вкотре нахилилася за шматком розірваної мотузки. 

– Віві!

Голос ударив по двору так несподівано, що вона здригнулася. Вівіан випросталася і навіть витерла мокрі, брудні долоні об сукню. Звела плечі, ніби готуючись вислухати вирок. Зараз почнуться зітхання. Охи. “Шкода…” “От біда..” “Стільки праці пропало…” Вона ненавиділа жалість більше за саму бурю, від неї всередині все стискалося в тугий вузол.

Але... чоловіки ввалилися у двір і навіть не подивилися в її бік. Вони оглядали двір суто діловими поглядами, фокусуючись виключно на дірявому даху комори.

Торек скинув драбину з плеча, вгатив її в багнюку біля стіни і тільки глянув на коваля: 

– Келлане, тримай низ, бо поїду разом із нею. 

Він подивився вгору, на зірвану дранку, і смачно, з досадою сплюнув: 

– От зараза... Ну звісно. У новий дах буря, бач, не полізла. Де стару дранку пошкодували – там і роздерло! Давай брезент! – він одразу попер нагору, злий не на бурю, а на цю стару прибудову, ніби вона завдала йому особистої образи.

Ровен широким кроком підійшов до Міли. Він зупинився поруч, важко поклав свою велику долоню їй на плече і жорстко струснув: 

– Ану годі скиглити. Наплачешся взимку. Кажи, де сухо. Куди мішки перекидати, щоб знизу не підмокли?

Вівіан затамувала подих. Ровен робив це навмисно, і робив блискуче. Він свідомо завантажував дівчинку конкретною роботою, щоб висмикнути її з безпорадного ступору. Міла здригнулася. Вона різко втягнула повітря, витерла щоки брудним рукавом і миттю підібралася. Погляд став більш сфокусованим, хоча голос ще трохи тремтів: 

– Там на підлозі всюди вже калюжі! Тягніть на дальні верхні полиці й на велику скриню в кутку, туди ще не дотекло! 

Вона першою схопилася з відра і кинулася назад до комори, показувати дорогу.

Робота закипіла так, ніби село мовчки, без зайвого пафосу, підставило плечі під її рухнувший світ. Але Вівіан заклякла посеред двору. Її била дрібна лихоманка. Вона не могла просто стояти. Їй треба було діяти, контролювати хоч щось. Вона рвучко кинулася до найближчої розмитої грядки, вчепилася голими руками в поламаний і втоптаний у бруд кущ помідорів і відчайдушно потягнула його вгору, намагаючись вирівняти те, що вже було мертвим.

– Залиште.

Голос пролунав над самим вухом. Сильні руки перехопили її зап'ястя – не грубо, але з такою впевненістю, що вона миттю завмерла. Кайден стояв впритул. З його темного волосся крапала вода, на щоці виднівся мазок бруду. 

Вівіан різко смикнулася, спалахуючи гнівом. Їй треба було захищатися. 

– Відпустіть! Я маю це підв'язати, корінь ще живий! 

– Воно вже мертве, Вівіан, – його голос був низьким. Він ледь нахилився до неї, перекриваючи шум вітру і стукіт Торекового молотка на даху. – Відпустіть.

– Ви нічого не розумієте! – вона знову спробувала вирватися, але він не відпустив. Натомість перехопив її долоні м'якше, обережно забираючи з її закляклих пальців поламане стебло.

У його очах не було тієї нудотної жалості, яку вона так ненавиділа. Там було розуміння, і щось ще – важке, гаряче і відверте, від чого в неї раптом перехопило подих.

– Я дуже добре розумію, що вам зараз хочеться когось вбити, – тихо і дивлячись прямо їй в очі сказав Кайден. – Або впасти в багнюку і просто вити. Але зараз вам треба зробити найважче: відійти і дати нам допомогти. Ви зробили все, що могли.

Він стояв так близько, що вона відчувала тепло його тіла і запах дощу, який ішов від нього. Її звична колючість успішно капітулювала. Вівіан дивилася в його темні очі, важко уривчасто дихаючи, і раптом відчула, як зрадницьки защипало в носі. Але вона не відвела погляду. Тільки здавлено видихнула і остаточно розтиснула пальці, дозволяючи йому забрати брудний кущ.