Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (10)

Ранок видався напрочуд спокійним. Це була особлива пора наприкінці літа, коли сонце ще гріло, але над городами в цій місцині вже довго висів сизий туман, а земля пахла вологою і стиглістю.

Життя в Лощині текло розмірено. Десь на сусідній вулиці ліниво гавкав пес, кури зосереджено рилися в сірій пилюці біля дороги. Ровен стояв біля свого паркану, тримаючи в руках молоток, і важко з приреченістю мученика зітхав, дивлячись на Білку. Норовлива коза саме намагалася пролізти через свіжу дірку між дошками, застрягла наполовину і тепер невдоволено мекала, дригаючи задніми ногами.

– Кажу тобі, вона не коза, – серйозно промовив Ровен до Кайдена, який стояв поруч і курив. – Вона – переродження столичного злодія.

Тієї ж миті Білка різко смикнулася, з гучним тріском виламала надтріснуту дошку і вирвалася на волю, радісно підстрибнувши. Вона б точно побігла обносити сусідній двір, якби Кайден просто не перехопив її за кручені роги. Коза обурено зафиркала. Ровен розвів руками: 

– От бачиш. Я ж казав.

На подвір'ях люди тим часом поралися у звичному ритмі: хтось розкладав на рядні порізані яблука для сушіння, звідкись лунали ритмічні удари сокири, біля колодязя дві жінки жваво обговорювали, як краще відмити руки після чищення молодих горіхів.

Аж раптом... Замовкли горобці, які до цього несамовито галасували в кущах бузку. Кудись зникло рівномірне дзижчання бджіл над квітами. А ще за хвилину навіть листя на деревах завмерло. Впала тиша – така важка і тиснуча, ніби весь світ раптом затамував подих перед чимось великим і невідворотним.

Ровен перестав посміхатися. Він повільно опустив молоток і підняв голову, вдивляючись у горизонт. Звідти сунула брудно-чорна хмара, яка ніби живцем ковтала синяву неба, насуваючись на Лощину гігантським похмурим навісом. Староста сплюнув під ноги і тихо констатував: 

– Ох і біда зараз буде.

І тієї ж миті Лощина  заворушилась. Агнес швидко заносила до хати кошики з випраною білизною. Біля кузні кремезний Келлан уже перекрикував перший гул у повітрі: “Дошки неси, швидше!”, поки його син тягнув підпори до дверей. Старий Свен відчайдушно лаявся, ганяючись за курми, що в паніці розбіглися по всьому двору замість того, щоб іти під навіс. Бабуся на іншому кінці вулиці квапливо згрібала з підвіконня глиняні горщики. Пасічник накинув на плечі брезент і вже біг накривати свої вулики.

Гроза наздогнала їх одним потужним ривком. Першим же шквалом із Ровенового даху зірвало кілька шматків соломи, погнавши їх уздовж дороги, а вітер ударив у стіни сараю так, що дошки застогнали. Повітря наповнилося низьким гулом, від якого закладало вуха, а каламутна завіса з пилу і сухого листя закрила сусідні двори так щільно, що світ навколо став сірим. Град ударив раптово, з тріском оббиваючи листя, і наступної ж миті на село обрушилася щільна стіна води.

Кайден допоміг старості заштовхати козу в сарай і навалився на важкі двері, засуваючи металевий засув. Потім кинувся через дорогу – перехопив зірвану віконницю біля хати Марли, забив її кулаком. Підхопив під пахву малого Брана, який розгублено завмер посеред вулиці, і заніс його під дах кузні. Офіцер діяв чітко, як на полі бою, допомагаючи перекривати дахи, тримати підпори і заводити людей у безпеку.

За деякий час до того, Вівіан стояла на ганку свого будинку. Спочатку, коли небо тільки почало темнішати, вона подумала лише одне: зараз просто перечекають. Але вітер заревів так, ніби хтось величезний намагався з корінням вирвати землю з-під її ніг. Порожній плетений кошик раптом відірвався від трави, пролетів через увесь двір і з розгону врізався в паркан, розлетівшись на тріски.

Вівіан, не думаючи, кинулася просто в епіцентр цього хаосу. З хати вибігла Міла, намагаючись перекричати ревіння вітру: 

– Що робити?!

Усе, що вони будували, доглядали і збирали місяцями – усе їхнє життя, їхнє майбутнє, їхня безпека – зараз просто лежало під небом. Вівіан стояла під шквальним дощем, який миттєво вирвав волосся зі шпильок і обліпив обличчя, та не планувала здаватися. Якщо є хоча б один шанс – вони битимуться.

– Ящики в комору! – закричала вона на все горло, ковтаючи воду. – Насіння під навіс! Міло, тягни мішки! Накривай капусту!

Вони бігали вдвох, стикаючись мокрими плечима у вузькому проході, задихаючись від шквалів. Вітер бив у спину так, що Вівіан ледь не падала обличчям у багнюку. Вона затягнула один із важких ящиків під навіс, поставила і одразу ж побігла за іншим. Схопила другий, обернулася – і побачила, як дерев'яний навіс, під який вона щойно поставила товар, просто відірвало з гвіздками і понесло в поле. Здавалося, буря навмисно вибирає саме те, що вона встигла врятувати секунду тому.

Паніка почала брати своє, глушила розум. Вівіан хапала все, що потрапляло під руку. Вона вчепилася в щось важке, вперто тягнула його по багнюці, збиваючи коліна, борючись із вітром. Затягнула це на ганок, важко, хрипко дихаючи. Опустила очі – і зрозуміла, що щойно витратила дорогоцінні хвилини на те, щоб врятувати відро з брудними сапами та старими мотузками.

Вівіан різко обернулася до городу. Її помідори – вже готові до продажу плоди, над якими вона гнула спину все літо – град і скажений вітер зараз безжально вбивали в землю.

– Помідори заливає! – розпачливо крикнула Міла десь крізь стіну води, намагаючись накрити дальні грядки шматком старого ряднища. Полотнище миттєво, як парус, вирвало з її змерзлих пальців і понесло кудись на дорогу. Дівчина безсило закрила обличчя мокрими руками, осідаючи на землю.

Вівіан задихалася, мокра сукня пудовими гирями липла до ніг, тягнучи до землі. Вона ковзала по слизькій глині, падала і знову вставала. 

Якщо рухатися швидше – ще можна встигнути. Ще швидше. Ще.

Але вона програвала. Бурі неможливо було дати відсіч наказами. Вівіан підхопила останній оберемок мішків із сушеними травами і забігла до старої комори. Міла заскочила слідом, і вони навалилися на двері, відрізаючи себе від реву стихії. Темрява всередині здалася порятунком. Вівіан важко дихала, притискаючись мокрими лопатками до дерева. Все. Встигли. Хоча б щось. Тут, у коморі, було зібрано насіння на наступний рік, тут лежали запаси і цінні трави.