Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (9)

Минув майже тиждень. Кайден ніяк не міг звикнути, що ранок у Сонячній Лощині починався інакше, ніж у столиці. Тут не було різких криків вартових, важкого кроку патрулів під вікнами казарми чи низького гулу палацу, що прокидався.

Кайден розплющив очі і кілька секунд просто вивчав візерунок на дерев'яній стелі. Пахло гарячим хлібом, розтопленою піччю і сухою травою. Десь дуже далеко глухо цюкала сокира, за стіною невдоволено квоктали кури, а знадвору долинав дзвінкий дитячий сміх. Він не був удома п'ять довгих років, але зараз мав дивне відчуття, ніби не минуло й дня.

Агнес не дала йому часу на ностальгію. Щойно він вийшов на кухню, вона всунула йому в руки важкий плетений кошик. 

– Раз уже вдома – не стирчи без діла, – заявила вона, витираючи руки об фартух. – Занеси діду Свену. У нього там жінка знову з попереком мучиться, я мазі цілющої передала.

Кайден навіть не подумав сперечатися. Мовчки взяв кошик і вийшов за ворота. Йти селом було приємно, хоч і незвично. Світ тут жив своїм невпинним життям: з ним віталися – він коротко кивав у відповідь, впізнаючи під зморшками знайомі з дитинства обличчя.

Він спускався ближче до кузні, коли звідти з багатоповерховим лайливим бурмотінням вивалився Келлан. Коваль ледь не розтягнувся посеред пильної дороги, перечепившись через якісь нові непристойно довгі граблі. 

– Та щоб тебе Потоки вхопили... – Келлан сердито штовхнув держак важким чоботом. – Знов ці кляті граблі! Вівіан сказала, що забере ще “завтра”. У неї вже третє “завтра” пішло! Якщо сьогодні не прийде – клянусь Потоками, сам піду ними її город рівняти!

Він витер чорний піт із чола, підняв інструмент і лише тоді помітив Кайдена. 

– А, командире. Доброго. 

Кайден лише мовчки кивнув, проходячи повз. Яка іронія: графиня Астервуд замість діамантових кольє на замовлення вимагає граблі, і все село ставиться до цього як до буденної речі.

Він звернув на вузьку вуличку і скоро побачив двір діда Свена. Старий сидів на лаві під розлогою грушею й неквапливо латав смолою дерев'яне відро. 

– Командире, – хрипко привітався дід, не піднімаючись. 

– Добридень. Мати передала мазь.

Старий витер вузлуваті руки грубою ганчіркою і мовчки прийняв кошик. У цей момент на стежці біля хвіртки почулися швидкі кроки. Свен, навіть не повертаючи голови, гукнув на всю вулицю: 

– О, Віві! Пилку сховай і до яблунь навіть не підходь! Не дам!

Вівіан зупинилася як вкопана перед його низьким тином. Вона якраз ішла в бік кузні, рішуче стискаючи в руках стару садову пилку з іржавим тупим лезом. 

– Доброго ранку, Свене, – Вівіан злегка насупилася, але спокійно поплескала по лезу. – І не збиралася. Я несу її Келлану, щоб відбив іржу і наточив. Дерева чіпатиму тільки після перших морозів, коли рух соків повністю зупиниться. Інакше яблуня стече і загине.

Свен здивовано кліпнув, перетравлюючи почуте, а потім задоволено крякнув, пригладжуючи вуса. 

– О як... А Марла моїй старій казала, що ти вже сьогодні різати зібралася, бо допитувалася про обрізку. Ну, раз знаєш про соки – тоді моя повага. Питань не маю, неси до кузні.

Кайден завмер. Він пам'ятав іншу сцену.

...Кілька років тому. Залитий літнім сонцем імператорський сад. Молода леді Вівіан Астервуд стоїть перед головним королівським садівником – сивим чоловіком, який віддав рослинам пів життя – і зневажливо кривить нафарбовані губи. “Ти що, зовсім не чуєш? Якщо я сказала зрізати ці кущі сьогодні – значить, ти зробиш це сьогодні. Мені абсолютно байдуже, що ти там вважаєш правильним, старий дурню”.

Кайден кліпнув, повертаючись до реальності. Без жодних звичних для неї істерик, суперечок чи образ на “неповагу” вона спокійно попрощалася зі Свеном, розвернулася і пішла далі своєю дорогою, навіть не глянувши в бік Кайдена. Він продовжував мовчки дивитись їй у спину.

Повертаючись додому, біля сільського роздоріжжя Кайден помітив знайомий критий віз. Гарет якраз зупинився в Лощині, щоб довантажити крам перед містом. Кайден підійшов ближче і без зайвих слів став поруч, допомагаючи закидати важкі лантухи.

Коли вони перейшли до акуратно сплетених вербових кошиків, Гарет невдоволено пробурмотів: 

– Через вашу столичну панночку в мене тепер проблеми. 

Кайден повільно підняв брову. 

– Які саме? 

– Хороші, – Гарет глухо фиркнув, ув'язуючи товсту мотузку на борту воза. – Другого коня купувати доведеться, тяги не вистачає. Оце все – Вівіан, – він поплескав мозолястою долонею по найбільшому ряду кошиків. – Якби мені три місяці тому сказали, що я ганятиму підводу суто по помідори цієї панянки, я б у лице розсміявся. А бач, як воно вивернуло.

Кайден сперся плечем на високе колесо, уважно розглядаючи розсортовані овочі. 

– Ви їй довіряєте? 

Гарет змовчав. Він неквапливо поправив мотузку,міцно затягнув вузол, і тільки після цього хрипко, дивлячись на дорогу, відповів: 

– Людину язиком обдурити легко, командире. Землю – ні, – він витримав коротку, вагому паузу. – Земля брехунам не родить.

Кайден не знайшов, що на це відповісти.

А потім, вийшовши на пагорб біля свого двору, він побачив її саму. Вівіан стояла в гущавині високих помідорних кущів, міцно тримаючи в зубах мотузку. Навколо неї крутилася ціла зграя. Емма зосереджено нарізала ножем клапті старої тканини на підв'язки, Бран натягував шнур між тичками, а двоє менших хлопчаків слухняно, як солдати, зносили в купу дерев’яні кілки.

Кайден зупинився, спостерігаючи. Навіть звідси він чув, як Вівіан віддавала короткі вказівки: 

– Бране, крок назад, натягуй від кореня. Еммо, ріж ширше смужки, тонкі стебла переріжуть. Малі, сортуйте кілки – довгі праворуч, короткі кидайте мені!

Це було так чітко, що нагадувало Кайдену досвідченого офіцера, який розподіляє обов'язки перед облаштуванням табору на марші. І найдивніше – ця дика саранча її беззаперечно слухала.

Раптом Бран перебив її посеред речення і щось зухвало по-хлоп'ячому буркнув, відмовляючись перетягувати шнур.