Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (8)

Повернення на свій двір ще ніколи не відчувалося таким... дивним. Вівіан повільно зачинила за собою хвіртку. Її минуле нікуди не випарувалося, тавро вигнанки не змилося, але всередині розлився глибокий спокій. 

А потім тишу розірвав відчайдушний крик.

– Та ви хоч між кущами ходіть, іроди малі!

Вівіан швидко завернула за будинок. Картина була гідна пензля столичного художника, якби той раптом узявся малювати сільські баталії. У малиннику сиділи Бран, Келл, Емма і ще двоє сусідських хлопчаків. Усі п'ятеро по самі лікті були вимазані червоним соком і захоплено, мов саранча, обносили кущі. Міла стояла на стежці, грізно вперши руки в боки, і нависала над цією бандою.

– Та ми так і ходимо! – з повним ротом, плямкаючи, відгукнувся Бран. 

– По малині ви ходите! – обурилася дівчина. 

– Бо там, де ми стоїмо, вона солодша! – радісно аргументував Келл. 

– А кріп?! Ви ж мені весь кріп витопчете! 

– Ні! Ми обережно! – впевнено заперечила Емма і зробила крок назад.

Хрусь.

Усі п'ятеро синхронно опустили голови. Бран уважно подивився під ноги. 

– А оце був кріп?

Міла набрала в легені повітря, щоб пообіцяти їм найстрашніші кари світу, але помітила Вівіан і розпачливо розвела руками: 

– Ну ви тільки гляньте на них! Вони ж до вечора від малинника тільки сухі палиці залишать!

Діти за кущами миттю притихли. Вони обережно визирали з-за листя замурзаними червоними мордочками, чекаючи на вирок. Вівіан подивилася на прим'яту грядку кропу, на Мілу, потім на дітей. Витримала театральну паузу, що дрібнота майже перестала дихати.

– Повний кошик Мілі на варення, – нарешті рівно винесла вердикт Вівіан. – І щоб жодної зламаної гілки. Домовилися? 

– Домовились! – хором з полегшенням видихнув малинник і з подвоєною швидкістю зашарудів листям.

Міла лише приречено закотила очі, хоча Вівіан чудово бачила, як та ховає теплу посмішку.

Надвечір, коли хаос ущух, Вівіан винесла на ганок свій зошит. Вторговані гроші приємно обтяжували кишеню сукні, але це означало лише одне: час вмикати холодну голову і думати на два кроки вперед.

Огірки... Помідори... Морква... Пізня цибуля… Цифри лягали на папір рівними стовпчиками. Вона рахувала, закреслювала, писала знову. А потім раптом зупинилася.

Повільно підняла голову, переводячи погляд із паперів на город, що поступово потопав у густих вечірніх тінях. Якщо така тепла погода протримається ще бодай два тижні... А вона точно протримається. Вівіан подивилася на рясні кущі, які вже зараз ледь тримали плоди.

– Та ми ж не встигнемо... – з ноткою паніки прошепотіла вона.

Вони з Мілою просто не витягнуть цей об'єм. Навіть якщо працюватимуть від світанку до темних кіл перед очима – фізично не встигнуть усе зібрати й переробити. Потрібні десятки нових кошиків, потрібні підводи. Потрібні зайві руки, чорт забирай, перш ніж осіння сирість перетворить їхній тріумф на суцільну гниль.

Вівіан відклала зошит. Притягнула кілька порожніх кошиків, знайшла шматок крейди і почала гарячково креслити логістичні схеми просто на дерев'яних сходах. Навіть не помітила, як половина ганку вкрилася білими стрілками та підрахунками. Вона швидко виводила прямо на дошках: кошик №1, кошик №2...

– Це все через ті три кошики помідорів?

Голос Кайдена пролунав надто близько. Він стояв біля самої хвіртки, тримаючи в руці чималий глиняний глечик, зав'язаний чистою марлею. Зважаючи на те, що маєток Вівіан стояв на самому відшибі, офіцерові довелося зробити непоганий гак пішки, але дорожній пил на його темних чоботях, здавалося, зовсім його не турбував.

Вівіан навіть не підняла голови, скрупульозно дописуючи цифру під четвертим намальованим кошиком. 

– Вже через сім.

Кайден переступив поріг і підійшов ближче до ганку. 

– Матір сказала передати свіжий сир, – він простягнув глечик і абсолютно серйозно, ніби зачитував наказ по гарнізону, додав: – І суворо наказала повернути порожній посуд. Бо минулого разу ви її миску тримали три дні.

Вівіан на мить завмерла з крейдою в руці, намагаючись зрозуміти, чи це в нього такий специфічний гумор, чи він серйозно. Але Кайден виглядав абсолютно незворушним. Вона мовчки забрала глечик і відставила його вбік.

Офіцер окинув поглядом розмальовані крейдою сходи, вибудувані вежі з кошиків та перемазані долоні жінки. 

– Справжня стратегічна мапа, – він злегка кивнув на сходинки. – Ви ставитеся до цих овочів, як до ворожого гарнізону. Невже ви ніколи не вимикаєте режим облоги, леді Вівіан? Навіть тут вам обов'язково треба все підкорити своєму тотальному контролю.

Фраза зірвалася з його язика як звичайний роздум уголос. Кайден мав на увазі лише те, що вона заганяє себе до знемоги і навіть до простої сільської праці ставиться з усією віддачею, не дозволяючи собі розслабитися бодай на мить.

Але для Вівіан його слова вкотре прозвучали як ляпас. Вся її нещодавня філософія про те, що “треба бути простішою”, що “не варто шукати подвійного дна”, миттєво розсипалася на порох від однієї-єдиної кинутої фрази. Як він це робить? Чому саме цьому чоловікові завжди вдавалося одним словом помножити на нуль весь її внутрішній спокій?

Усередині неї знову згорнувся колючий отруйний їжак. Тотальний контроль? Режим облоги? Вона почула в цьому відверте знущання: мовляв, колишня інтриганка втратила столицю і тепер, тішачи своє жалюгідне аристократичне самолюбство, будує імперію з багнюки та гною, намагаючись до нестями правити бодай чимось.

Це було схоже на божевілля. Вона реагувала на нього так, ніби Торн особисто зараз приставить лезо меча до її шиї, якщо вона не загризе його першою. Це був якийсь поламаний інстинкт самозбереження: ударити до того, як ударять тебе.

Вівіан різко випросталася, стискаючи шматок крейди так сильно, що він із сухим хрускотом зламався навпіл. Страх здатися жалюгідною в його очах миттєво витягнув назовні її найгостріші кігті.