Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (7)

Вона не місцева господиня. Вона – політична арештантка в клітці розміром з одне село, в яку вчора надіслали наглядача. 

Їй просто фізично необхідно було туди, де немає потреби тримати обличчя. Вівіан рвучко витерла руки об фартух і мовчки рушила до сусідського двору. Кайден пішов у іншому напрямку, десь до річки, тому вона була впевнена, що у неї був час, поки він не повернеться додому. 

Вона сіла не одразу. Спочатку пройшлася від ганку до криниці, потім назад. Схрестила руки на грудях. Розчепила. Знову схрестила. Усередині все кипіло, але як, скажіть на милість, жалітися матері на те, що її власний син – це ходячий символ твого знищення? Це було абсурдно і це було неправильно. Вівіан зупинилася біля стовпа і просто втупилася в кущ бузку, марно намагаючись знайти кут, у який можна було б себе подіти.

Агнес сиділа на ганку, затиснувши між колінами великий кошик із картоплею. Вона хвилини зо три мовчки спостерігала за цими нервовими метаннями, зрізаючи шкірку.

– Сідай і кажи вже, – нарешті рівно промовила кухарка, не піднімаючи очей. – Бо ти мені зараз яму посеред двору витопчеш.

Вівіан сіла на сусідній ослінчик. Взяла простягнутий ніж і вчепилася в картоплину так, ніби збиралася її задушити. 

– Немає чого казати, – глухо відрізала вона. 

– Вівіан, – Агнес зупинила ніж. – Не роби з мене дурну. У тебе обличчя таке, ніби ти оцту випила. Кажи.

– Що казати, Агнес?! – раптом випалила Вівіан.

І тієї ж миті щось тріснуло, наче внутрішня пружина, яку вона стискала всі ці місяці, злетіла з різьби. Загнана в кут, налякана і зла, вона миттєво схопилася за єдину зброю, якою володіла досконало - за столичну отруту. Її спина випросталася, як струна, а кожне слово сочилося гірким сарказмом.

– Ви хочете знати, що зі мною? Будь ласка! Ваш син приїхав! Командир Торн, караючий меч Його Високості Кронпринца! – Вівіан майже випльовувала ці слова, рубаючи повітря ножем. – Я три місяці грала в дуже захопливу гру. Закопалася в ці грядки, в ремонт даху, у те, скільки коштує цвях, і мені, як останній ідіотці, на якусь мить здалося, що я звичайна людина! А вчора ваш син переступив поріг, і мене ніби носом у багнюку тицьнули!

Агнес мовчала, не зводячи з неї важкого погляду, але Вівіан уже не могла зупинитися.

– Він для мене не Кай! Для мене він – імператорський ланцюговий пес, якого спустили з повідка, щоб перевірити, чи донька страченого державного зрадника ще не здохла в цій глушині! Кожен його крок моїм двором, кожен його погляд на мої грядки – це інспекція! Я для нього не людина, Агнес. Я – рядок у його клятому рапорті! І знаєте, що найсмішніше в цій жалюгідній карикатурі? Я сама, своїми ж руками показую цьому наглядачеві, як добре я навчилася порпатися в гною!

Останні слова різко вдарилися об тишу сільського двору.

Вівіан важко дихала. Вона стиснула ніж так сильно, що пальці ледь не схопило судомою. А потім... її погляд сфокусувався. Вона подивилася на свої засмаглі і перемащені картопляним соком руки, на кошик і нарешті на Агнес, яка спокійно сиділа навпроти і дивилася на неї без краплі злості.

Весь столичний пафос миттєво здувся, залишивши по собі лише нудотний сором. Вона щойно накричала на жінку, яка єдина простягла їй руку. Ще й назвала її сина псом. Вівіан здригнулася, опустила очі й повільно, тремтячою рукою поклала ніж у миску.

– Пробачте... – голос Вівіан зламався, прозвучавши тихо і жалюгідно. Вона закрила обличчя долонями. – Агнес, пробачте мені. Я не мала права... Він ваш син. Це було огидно і ницо. Вибачте.

Запала тиша. Було чути лише, як у сусідському хліві мекає коза Білка. Агнес спокійно дочистила картоплину, акуратно вирізала вічко і з легким бульканням кинула її у відро з водою. Вона витерла руки об фартух і подалася вперед, спершись ліктями на коліна.

– Попустило? – запитала вона. Вівіан прибрала руки від обличчя і розгублено кивнула. – От і добре, – Агнес подивилася їй прямо у вічі. – А тепер слухай сюди, дівчино. Якщо ти думаєш, що форма мого сина чи якісь там столичні папірці роблять твої мозолі менш справжніми, то ти набагато дурніша, ніж здаєшся.

Вівіан відкрила була рота, але Агнес не дала їй вставити й слова.

– Якби Імперія хотіла тебе знищити, Вівіан, вона б тебе стратила вслід за батьком. А натомість вони кинули розпещену столичну білоручку в гнилу хату, твердо переконані, що за місяць ти сама приповзеш благати про милостиню. А ти що зробила? – Агнес махнула рукою в бік її маєтку. – Ти вгризлася в цю землю так, що вона застогнала і віддала тобі врожай. Ти перекрила дах. Ти не так давно нагодувала пів села, не взявши з людей ні мідяка.

Агнес зробила коротку паузу, її голос став тихішим, але важчим. 

– Ти думаєш, мій Кай сліпий? Думаєш, він бачить перед собою столичну злочинницю, яку треба тримати на повідку? Ні. Він бачить жінку, яка вижила й побудувала дім там, де зламався б і завив будь-який із його вилизаних столичних лицарів.

Вівіан дивилася на неї широко розплющеними очима. Кожне слово Агнес пробивало її паніку, намертво прибиваючи до реальності.

– Твоє заслання – це просто чорнило на папері в якомусь міністерстві, – глухо добила кухарка. – А оцей мозоль у тебе на пальці, твій маєток і те, ким ти тут стала – це життя. Не дозволяй якомусь мундиру переконати тебе у зворотному. Навіть якщо це мундир мого сина.

Вівіан дивилася на багряну шкірку картоплі, відчуваючи, як слова Агнес повільно осідають усередині. Так... Вона ж справді, скована власними страхами і виплеканими в палаці комплексами, звикла будь-яку фразу, що прилітала з минулого життя, сприймати винятково вштики. Роками вона чекала підступу, вибудовувала барикади з іронії та отрути, бачила ворога в кожному, хто носив імперські кольори. Але, можливо, тут на все це треба було подивитися простіше? Без подвійного дна, без інтриг і без вічної готовності до удару?

У Вівіан усередині з тихим полегшенням розтиснулася іржава пружина страху, яка не давала їй дихати від самого вчорашнього вечора.