Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (6)

Ранок видався прохолодним. Десь уздовж вулиці вже перегукувалися жінки, виганяючи корів на росу. З кузні долинав важкий дзенькіт молота, а з боку річки неслося галасливе верескання дітлахів, яких ще до сніданку понесло шукати раків. Сонячна Лощина прокидалася так, ніби нічого не сталося. Лише Вівіан здавалося, що від вчорашнього вечора світ трохи, градусів на десять, зсунувся зі своєї осі.

Вона стояла посеред городу, задумливо поливаючи грядки, і раз у раз ловила себе на тому, що з гіркою самоіронією зітхає. Щоразу, коли вона згадувала свій вчорашній виступ, щоки починали зрадницьки пекти. Навіщо вона влаштувала той безглуздий хаос із перевдяганням? Наче командир імператорських лицарів за роки своєї служби ніколи не бачив жінок у старому одязі чи з брудом під нігтями. Але чи звик він бачити в такому жалюгідному вигляді її – жінку, чиї повсякденні сукні колись коштували як половина цього села?

– Матір казала, що помідори у вас більші за мою голову. Але я думав, вона перебільшує.

Глибокий голос вдарив у спину настільки несподівано, що Вівіан здригнулася і ледь не випустила відро. Вона різко обернулася, але вже наступної миті її спина випрямилася, наче проковтнула сталевий прут. 

Кайден стояв біля самої хвіртки. Він злегка нахилився над крайнім кущем, мовчки роздивляючись велетенські налиті багрянцем плоди, потім перевів погляд на огірки, що більше скидалися на зелені переростки. На його обличчі читалися непідробне нерозуміння і майже комічна розгубленість перед цією аномалією. Лише після цього він підняв очі на неї: 

– Доброго ранку.

Вівіан подумки порахувала до трьох, жорстко заганяючи серцебиття назад під ребра. 

– Добрий.

Вона нахилилася, щоб підняти важке відро з водою і переставити його до наступного рядка, ігноруючи гостя. Вона нахилилася по важке відро з водою. Кайден зробив два широкі кроки і перехопив залізну дужку. Вона не відпустила ручку, та він теж.

Кілька секунд вони просто стояли, мовчки тримаючи одне й те саме відро. 

– Куди? – спитав він. 

– Я сама. 

– Куди? 

– Командире... 

Його обличчя залишалося непроникним. Він взагалі не помічав тієї напруги, яка вже іскрила в повітрі, тоді як Вівіан відчайдушно дратувала ця близькість. Вона мстиво стиснула зуби і різким рухом голови вказала на край грядки, випускаючи метал. Кайден без жодних зусиль, ніби то був кошик із пір'ям, переніс воду, поставив на вказане місце і випростався.

– Я вчора так і не пояснив, чому я тут, – заговорив він, переходячи одразу до справи, без жодних світських розшаркувань.

Після заслання кожен вигнанець залишався під наглядом корони. Раз на кілька місяців у такі поселення приїжджав представник зі столиці, щоб перевірити базові речі: чи арештант взагалі живий, чи не готує втечу і чи не порушує умов свого вироку.

– Тобто... це просто інспекція, – Вівіан іронічно примружилася, витираючи вологі руки об фартух. Її голос знову сочився отрутою. – Приїхали перевірити, чи не змайструвала я з сапи та вил облогову зброю, щоб захопити столицю? 

Кайден проігнорував шпильку. 

– Я маю подати офіційний рапорт. Далі рішення за судом. 

– Але чому саме ви? – вона зробила крок уперед, випускаючи кігті. Захищатися нападом вона вміла блискуче. – Хіба в Його Величності закінчилися дрібні слуги? Чи командиру імператорських лицарів більше немає чим зайнятися, окрім як перераховувати мої качани капусти?

Кайден ледь помітно зціпив щелепи. 

– Бо це Сонячна Лощина. Тут живе моя мати. Я й так збирався її відвідати, а начальство не заперечувало, – він витримав її погляд. – Поєднав корисне з приємним.

– Приємним? – Вівіан всміхнулася. – Як мило. Сподіваюся, вам сподобається складати звіт про мій город.

Кайден відвів погляд. Для офіцера, який звик до прямих ударів мечем і чітких наказів, ця словесна еквілібристика була явною мукою. Він подивився на відро, на її брудний фартух і нарешті знову їй у вічі. Він шукав слова, намагаючись пояснити, що не бажає їй зла, але як військовий вибрав найгірше з можливих формулювань.

– Я вас не розумію, – тихо, з якоюсь важкою задумою промовив він. – Пам'ятаю зовсім іншу Вівіан Астервуд. У столиці ви постійно ніби задихалися. А тут... дивлюся, як ви вчепилися в цю землю, і здається, що ви нарешті знайшли своє місце.

Слова зависли в повітрі, важкі й гострі. Вівіан заціпеніла. 

“Знайшли своє місце”.

Тут. У багнюці. З порепаною шкірою, мозолями та землею під нігтями. На самому дні імперії, куди її так витончено й безжально викинули.

Вона відчула, як до горла підкочує пекуча сліпа образа, помножена на страх здатися вразливою.

– Моє... справжнє місце? – її голос упав до тихого шепоту. Вона зробила ще один крок до нього, задираючи підборіддя. – У гною з сапою? Як щедро з вашого боку, командире. Обов'язково напишіть у своєму рапорті, що донька зрадника остаточно зламалася, знає своє місце серед свиней і успішно копається в землі. Імператор буде в абсолютному захваті.

Кайден насупився.. Він зовсім не це мав на увазі – він хотів сказати, що вона виглядає тут більш живою, ніж у палацових коридорах. Але гордість і її відверта ворожість не дали йому виправдовуватися.

– Ви чуєте тільки те, що хочете чути, леді Вівіан, – жорстко відрізав він. – Якщо вам так подобається бачити в кожному слові образу і вдавати з себе жертву – це ваше право. Сперечатися з вами, схоже, все ще марно. 

Вона хотіла кинути йому у відповідь щось іще більш уїдливе, але він не дав їй такої можливості. 

– Я не збираюся вам заважати, – Кайден суто офіційно коротко кивнув. – Живіть так, як жили. Просто іноді я ставитиму питання для протоколу. Доброго дня.

Він розвернувся і рівним, важким кроком вийшов за хвіртку, залишивши Вівіан саму посеред грядок, із серцем, що калатало десь у районі горла, і гірким присмаком власної отрути на губах.

Міла саме виходила з дому з кошиком випраної білизни. Побачивши кам'яне обличчя Вівіан, вона завмерла на сходах.