Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (4)

Гарет витримав паузу, змушуючи Вівіан мало не вібрувати від напруги, але поспішати з поясненнями не збирався. Він неквапливо сперся ліктем на перила ганку, потер втомлені очі й лише тоді почав, ніби смакуючи кожне слово.

Виявилося, що спершу все пішло саме так, як він і пророкував. Міські, звиклі до кривуватого та битого сільського краму, зупинялися біля його воза і підозріло крутили носами.

– Один чоловік хвилин п'ять топтався, – Гарет хрипко засміявся. – Помацав, понюхав, поклав на місце. А тоді нахиляється до мене й змовницьки так питає: “Чесно скажи... вони справжні чи фарбовані?”. Я йому кажу: “Як знайдеш сліди пензля – забирай задарма”. А дружина місцевого шинкаря взагалі руки в боки вперла і видає: “Ти мене за дурну маєш? Це ж явно з якогось панського маєтку крадене, не інакше”. Я аж образився.

Вівіан слухала, забувши як дихати.

– А потім підійшов якийсь дід, – вів далі перекупник. – Довго м'яв того помідора, помолився, кинув мені мідяк і каже: “Та дай уже скуштувати. Якщо отруюсь – то хоч не задорого”.

Він зробив ковток залишків води і хмикнув: 

– З'їв просто посеред площі. Люди навколо аж шиї повитягували – чекали, чи впаде. Не впав. Сказав: “Солодкий”, і попросив другого. Ну й понеслося. Дід узяв ще. Привів бабу. Баба покликала сусідку. Сусідка – куму. За годину біля воза вже була така тиснява, що я сам до нього ледь пробився. Під кінець дві молодиці мало коси одна одній не повиривали за те, кому дістанеться останній кошик.

Поки Вівіан намагалася перетравити почуте, Гарет повільно запустив руку за пазуху, витягнув важкий затертий гаманець і почав викладати на сходинку гроші. Акуратними стовпчиками: срібло до срібла, мідь до міді, одразу відраховуючи свою законну частину.

Вівіан заворожено дивилася на них. Звісно, це не були якісь фантастичні статки. За роки столичного життя вона залишала в рази більші суми за сукні, які вдягала рівно один раз, навіть не замислюючись про їхню вартість.

Але ці кілька срібняків та мідяків на потемнілих дошках ганку мали стерті краї та чужі подряпини. Вони важили об'єктивно мало, проте зараз здавалися найважчими й найціннішими грошима в її житті.

– Наступного разу попереджайте заздалегідь, – Гарет піднявся на ноги, обтрушуючи пил зі штанів. – Якщо врожай знову буде такий, мені цього воза забракне. Доведеться брати великий.

Він уже розвернувся до коня, але раптом завмер. Понишпорив у глибокій кишені куртки і витягнув невеликий полотняний мішечок, туго перев'язаний грубою ниткою. Кинув його Вівіан – вона ледь устигла спіймати.

– Один знайомий городник у місті всучив. Божився, що сорт огірків якийсь небувалий, – пояснив він. – Я взагалі-то перепродати його збирався, але від кількох пригорщ насіння не збіднію. Тільки не думайте, що я раптом розчулився. Просто якщо воно вимахає так само, як ваші помідори – наступного разу в плюсі будемо обоє.

А потім ляснув віжками, і віз повільно викотився з двору.

Коли скрип коліс остаточно розтанув у вечірніх сутінках, Вівіан усе ще стояла на ганку, здавлюючи в одній руці насіння, а в іншій – свої перші власноруч зароблені гроші.

Міла, яка весь цей час тихо спостерігала за нею з дверей, тихенько пирхнула: 

– Ви зараз виглядаєте точнісінько як Емма, коли тій вдається поцупити зі столу найбільший шматок пирога.

Вівіан навіть не подумала ображатися на це порівняння. Вона різким рухом зсипала монети в кишеню сукні й крутнулася на п'ятах. 

– Я зараз. Швидко повернуся! – випалила вона.

І, не чекаючи на відповідь, буквально вилетіла за ворота маєтку. Вона йшла вулицею так стрімко, що це відверто скидалося на біг. Потім до неї раптом дійшла вся комічність ситуації. Вівіан різко вдарила по гальмах, намагаючись повернути собі гідність дорослої поважної жінки.

“Тобі двадцять сім років”, – суворо нагадала вона собі, вирівнюючи спину. Але шалена, іскриста радість, що вирувала під ребрами, пробивалась назовню, і вже за п'ять секунд Вівіан знову зірвалася на біг.

Біля самого містка її ледь не знесла з ніг зграйка дітей. Попереду нісся Бран, за ним – Келл та Емма. 

– Віві! – гукнув Бран на ходу, ледь не перечепившись. – Чого ви така щаслива? 

– Заробила гроші! – вигукнула вона у відповідь, навіть не думаючи приховувати усмішку.

Діти миттю вкопалися в землю, піднявши хмару пилу. 

– Багато? – хором випалили вони, округливши очі. Вона з гордістю назвала суму. Хлопчаки приголомшено перезирнулися. 

– Ого... Це ж три нові добротні рогатки! – авторитетно перевів гроші в зрозумілу валюту Келл.

І вони одразу понеслися далі, до річки, залишивши по собі тільки галас і куряву. Вівіан щиро розсміялася їм услід.

Вона долетіла до хати Агнес. Двері були прочинені. Вівіан переступила поріг майже без стуку, ще на ходу починаючи фразу: 

– Агнес! Уявляєте, ми… 

Слова застрягли їй у горлі колючим клубком.

За масивним дубовим столом сидів чоловік. Вівіан бачила лише його спину і неймовірно широкі плечі, обтягнуті темним припорошеним пилом дорожнім плащем. На спинці дерев'яного стільця висів меч, чиє руків'я тьмяно виблискувало у вечірньому світлі дорогою срібною насічкою.

Агнес обернулася на рипіння дверей. Її зазвичай суворе обличчя зараз буквально світилося, а на щоках палав яскравий рум'янець. Побачивши Вівіан, вона радісно сплеснула руками: 

– О, Вівіан! Заходь швидше! Подивись-но, яка в мене радість – син приїхав!

Чоловік за столом повільно обернувся на материн голос. У Вівіан миттєво зледеніли руки. На одну коротку мить їй здалося, що вона просто помилилася. Що це якийсь злий жарт, марево, і життя просто не може все аж настільки закрутити.

Але чоловік підняв очі, ілюзії луснули. Перед нею сидів командир імператорських лицарів Кайден Торн.