Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (3)

Ранок почався з однієї вкрай настирливої думки. Щойно Вівіан розплющила очі й втупилася в нову дерев’яну стелю, у голові клацнуло: “Цікаво, він їх уже продав?”.

Вона перевела погляд на вікно. Сонце тільки-но мазнуло блідо-рожевим по верхівках сосен. Вівіан важко видихнула і подумки наказала собі не бути ідіоткою. Ринок у місті ще навіть не почався. Міські торговці, певно, тільки ліниво розставляли свої ятки, лаючись на ранкову сирість, а покупці ще додивлялися сни.

Але чекати виявилося нестерпно. У столиці тривожне очікування завжди можна було втопити в десятках дрібних інтриг, плітках чи примірках. Тут же, у Сонячній Лощині, час тягнувся повільно.

Щоб не з'їхати з глузду, Вівіан вирішила втомити себе фізично. Вона натягнула робочу сукню, озброїлася сапою і пішла в наступ на город. Спершу старанно, мало не з лінійкою, виполола помідори. Потім переключилася на огірки. Далі дійшла висновку, що бур'яни вздовж стежки мають надто вже нахабний вигляд. Зрештою, вона ще хвилин двадцять люто сапала там, де трави практично не було.

Зупинилася вона лише тоді, коли зловила себе на тому, що вже вп'яте за хвилину вирячається на порожню лісову дорогу. Сапа тим часом самотньо стирчала в землі, відпочиваючи приблизно стільки ж, скільки й господиня. 

– Ти поводишся так, ніби він повіз на ринок корону імперії, а не три кошики овочів, – в'їдливо пробурмотіла вона собі під ніс, мстиво вириваючи з коренем якийсь нещасний кущ лободи.

За тином щось підозріло хруснуло. 

– Та тихо ти! 

– Це не я, це Келл наступив!

Вівіан повільно розігнула спину. Над хвірткою обережно, як партизан, виринула скуйовджена маківка Емми. Дівчинка професійно просканувала двір на наявність небезпечних дорослих, натрапила на Вівіан і миттю розпливлася в беззбройній усмішці: 

– Я ж казала, що вона вже на городі!

Хвіртка розчахнулася, і всередину буквально вкотився малолітній хаос. 

– Віві! 

– Ми тільки… по воду! 

– І окраєць хліба! Якщо можна! 

– Ми зразу... чесно, одразу побіжимо!

Усі троє важко хекали, світили подряпаними колінами і палаючими очима. Бран гордо стискав якусь криву палицю, явно уявляючи її мечем, у Келла на плечі теліпався саморобний лук, а Емма встигла безнадійно роздерти поділ спідниці об якісь колючки.

– А вдома води не налили? – Вівіан схрестила руки на грудях, безжально давлячи в собі усмішку. 

– Якщо ми зараз зайдемо додому... – Келл трагічно і з надривом приреченого опустив плечі. – Мати побачить. І скаже, що раз уже прийшов – бери сапу і йди на буряки. 

Бран похмуро й солідно кивнув: 

– Моя теж. Жодного жалю.

Вівіан мовчки відступила, пропускаючи їх до будинку. 

– На столі хліб, вода в діжці. Тільки кухлі за собою помийте, бо Міла вас з'їсть.

За хвилину на кухні вже линув галас, дзенькіт посуду і неймовірно азартна суперечка про те, хто сьогодні надибав більший кущ чорниці. Вівіан сперлася плечем об одвірок, спостерігаючи за цією метушнею.

Колись вони з сестрою робили точнісінько те саме. Втікали з хати ще вдосвіта, дряпаючи коліна об високі ковані решітки, мчали до річки або крали зелені яблука в сусідньому саду. І поверталися тільки тоді, коли на небі висипали зорі. І зовсім не тому, що боялися роботи. Просто обидві свято засвоїли правило: варто лише на секунду потрапити дорослим на очі вдень – і для тебе миттю вигадають “надзвичайно важливу” справу. 

“Деякі дитячі хитрощі, схоже, однакові в будь-якому світі”, – іронічно подумала вона.

Вівіан підійшла ближче і витрусила жменю сухого листя з волосся Келла. Емма тим часом дуже “непомітно” ховала свіжий окраєць за пазуху – на потім. А Бран, прослизаючи повз стіл, так само філігранно стягнув пузатий червоний помідор. Він підняв очі, зустрівся з насмішкуватим поглядом Вівіан і винувато закліпав. Вона лише змовницьки йому підморгнула.

Зрештою, зграйка випурхнула з двору так само стрімко, як і з'явилася. З кімнати вийшла заспана Міла й одразу взялася за своє улюблене бурчання: 

– Знову ця саранча пронеслася. Тепер крихти по всій підлозі збирати, а я тільки вчора мела... 

Вівіан лише відмахнулася і повернулася до грядок. Тиша знову накрила маєток своїм літнім куполом. Міла пішла полоти дальні рядки, а Вівіан залишилася біля будинку.

За якийсь час дівчина гукнула її зі свого кінця городу, ледь утримуючи щось двома руками: 

– Вівіан, дивіться! Наче вже можна в юшку кидати! А важка яка!

Вівіан підійшла і забрала коренеплід, ледь не впустивши його від несподіванки. Це була морква, але таких розмірів вона не бачила навіть на виставкових сільськогосподарських ярмарках. Товста, як поліно, насичено-помаранчева, вона відтягувала руку своєю вагою.

Вівіан повільно обвела поглядом свій город. Грядка з огірками, де плоди доводилося зривати двічі на день, бо інакше вони перетворювалися на “кабачки”. Кущі з велетенськими помідорами, які дозріли на місяць раніше терміну. Стіна квасолі, яка вже обплела опори так, що їх не було видно. І тепер ця морква. Абсолютно все, що потрапляло в цю землю, росло з якоюсь аномальною швидкістю і набувало велетенських розмірів.

Відчувши знайомий гострий свербіж дослідницького азарту, Вівіан рішуче обтрусила коліна від налиплої землі й швидким кроком рушила до будинку. Вона винесла на ганок чистий зошит у щільній шкіряній обкладинці, чорнильницю та перо. Вмочила кінчик у чорнило і вивела каліграфічним, витонченим почерком: “Звіт про стан сільськогосподарських угідь Сонячної Лощини”.

– Святі Потоки, який пафос, – сама собі зітхнула вона. Вівіан закреслила цей жах двома різкими лініями. Написала простіше: “Журнал”. Подумала. Дописала: “Спостережень”. Подивилася ще раз і задоволено кивнула. Будь-який хороший дослід починається не з геніальних відповідей, а з правильної фіксації фактів.

На папері швидко з'явився прямокутник городу. Біля кожної грядки вона дрібним почерком фіксувала все, що пам'ятала: дату посадки, перші сходи, частоту поливу.