Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (2)

Будемо продавати… Сказано це було ефектно, звичайно. Але, якщо бути чесною із самою собою, занадто зухвало для жінки, яка бачила навіть столичні ринки хіба що з вікна розкішної карети під час святкових гулянь.

Увечері, при світлі свічки, ця думка здавалася Вівіан мало не геніальною. Логічною, дорослою, напрочуд практичною. Є врожай – отже, його треба перетворити на золото. Що тут може бути складного? Це ж просто овочі, а не державні облігації. Проте ранок, як це зазвичай буває, швидко нагадав, що між блискучою ідеєю та її втіленням зазвичай лежить ціла прірва дрібних деталей.

Стоячи посеред городу, Вівіан задумливо розглядала помідор, який сам відвалився від плодоніжки й тепер спочивав у вологій траві, ледь тріснувши від власної надмірної ваги. Далі, під широким листям, ховався огірок, який буквально за ніч устиг вимахати до таких габаритів, що скидався на кабачок-переросток. Вона мовчки підняла плоди. Якщо вони найближчими днями не придумають, куди збути цей шалений надлишок, усе це розкішне багатство просто перетвориться на гній.

За сніданком Вівіан відсунула тарілку, зробила повільний ковток трав'яного чаю і, ніби продовжуючи вчорашню розмову, спокійно кинула: 

– Значить так. До кінця тижня зберемо все, що вже достигло, а тоді я поїду на ринок. Подивлюся, які там ціни і чи вдасться щось виторгувати.

Міла саме відкусила шматок хліба. Почувши це, вона завмерла і перестала жувати. 

– А ви... хіба можете? 

Вівіан питально схилила голову. Міла трохи зніяковіла і переставила кухоль ближче до себе, ніби шукаючи за ним укриття. 

– Ви ж... під наглядом. Вам же не можна залишати село. Ви ж у засланні.

Вівіан глухо видихнула. Ну звісно. За останні місяці вона настільки вросла в цей тутешній побут, у цей ремонт, у ці грядки і банки з помідорами, що її мозок просто милосердно викреслив одну малесеньку незначну деталь: імператорський вирок нікуди не зник. Вона не була вільною фермеркою і за межі Лощини їй не можна було зробити й кроку.

– Тоді поїдеш ти, – швидко викрутилася Вівіан, ховаючи роздратування за діловим тоном. – Візьмеш ручний візок, дорогу до міста ти знаєш... 

– Сама? На міський ринок?! – голос Міли зірвався на панічний шепіт. – Вівіан, там же перекупники! Там за місце треба платити старості ринку, а якщо не знаєш їхніх правил, то в тебе або товар за безцінь видурять, або візок дорогою поламають! Коваль казав, що міські чужинців терпіти не можуть, одразу зживають!

Вівіан замовкла, роздратовано постукуючи нігтями по стільниці. Її геніальний план тріщав по швах. Відправити дівчинку-підлітка саму на розтерзання міським торгашам – це виглядало як жорстокий і гарантований провал. Треба було дізнатися, як у цих краях узагалі вирішують подібні справи місцеві.

Вона відставила чай і рушила до сусідки. 

– Агнес, можна вас дещо спитати? – почала Вівіан, переступивши поріг чужої кухні. 

– Питай, – жінка якраз зосереджено перебирала зелень, тому навіть не обернулася. 

– Як люди зазвичай продають урожай, якщо господарка, скажімо... не має можливості поїхати до міста? Чи можна найняти когось замість себе?

Агнес відклала пучок кропу і витерла руки об фартух. На її обличчі з'явився щирий подив. 

– Та святі Потоки, а навіщо когось наймати і гнати в місто? Хто ж у нас сам на ринок через два кошики овочів коня мучить і цілий день гає? У нас для цього Гарет є. 

– Хто? – перепитала Вівіан. 

– Ну, чоловік такий, Гарет. Він уже років двадцять тут усе збирає. Раз на тиждень приїжджає великим критим возом, забирає в кого що є: у Марли – сир, у Свена – мед, у мене – яйця. Сам усе те везе до міста, стоїть на ринку, а ввечері або наступного дня розвозить людям гроші.

Вівіан миттєво насторожилася. У ній мимоволі прокинулася дворянська підозріливість. 

– Він збирає весь товар округи? 

– Ну так. 

– І всі просто віддають його? Без розписок, без печаток, без застави? 

– Звісно. 

– І він просто... повертає гроші? – Вівіан аж подалася вперед. – Агнес, але це ж бездоганна схема для шахрайства! Що заважає йому одного дня просто поїхати з усім золотом або сказати, що товар дорогою вкрали розбійники?

Агнес подивилася на неї важким поглядом, у якому читався майже поблажливий жаль. 

– Гаретові тут жити, Вівіан. Його батько на нашому цвинтарі похований, і діти його в сусідньому селі ростуть. Якщо він збреше громаді хоч раз – наступного тижня його віз поїде до міста порожнім. А взимку, коли йому знадобиться допомога підлатати дах чи дрова привезти, до його двору ніхто не прийде. Якщо Гарет сказав, що продав твої яйця за срібняк – значить, так воно й було. Йому всі довіряють, бо інакше в селі просто не вижити.

Вівіан мовчки опустилася на стілець. Її столичний досвід, де кожен нікчемний папірець скріплювали трьома печатками й усе одно чекали ножа в спину, тут виявився непотрібним сміттям. 

– І яку ціну він бере за таку роботу? – вже спокійніше уточнила вона. 

– Два срібняки як тверда плата за місце на возі, щоб довіз і не потовк, та ще чверть від виторгу залишає собі, – буденно пояснила Агнес. – Довезти, вистояти цілий день на сонці, відгавкатися від міських конкурентів і живим привезти гроші назад – це важкий хліб. Не кожному під силу.

У цей час двері кухні рипнули, і на порозі виник Торек. Він приніс обіцяні Агнес дрова, мовчки скинув їх біля печі, зачерпнув із відра повний кухоль води і випив його двома ковтками. Витерши вуса тильною стороною долоні й дивлячись кудись у вікно, тесляр кинув: 

– Гарет ще по совісті бере. Якби возив я – брав би половину. 

– Тореку, це ж відвертий грабунок, – щиро здивувалася Вівіан. 

– Ні. Це справедлива доплата за розмови, – відрізав тесляр. – Я ненавиджу торгуватися. А люди чомусь дуже люблять торгуватися зі мною.

Вівіан не витримала й тихо пирскнула в кулак.

Після обіду почалася велика підготовка. Тепер вони сортували врожай до продажу. Вівіан сиділа на ганку, оточена чистими плетеними кошиками, і розкладала помідори: великі – до великих, середні – окремо, дрібніші – в куток. Раптом вона завмерла з червоним томатом у руці й гірко усміхнулася. А колись вона так само сиділа перед великими балами в столиці й перебирала коштовності у своїй скриньці. Рубіни до рубінів, перли до перлів, важкі смарагди – на м'який оксамит. Тепер на їхньому місці лежали помідори. Але ця думка не викликала в ній ні пекучої туги, ні приниження.