Розділ 3. Що посієш, те й приїде. (1)

Ранок почався з абсолютно буденного наміру. Вівіан обійшла маєток і попрямувала на задній двір до городу – хотіла назбирати помідорів на сніданок.

Життя окремо від Агнес із перших же днів влаштувало їм жорстку перевірку на міцність. Відколи минулого тижня вони з Мілою нарешті переїхали до відбудованого маєтку, кухонні обов'язкові повністю лягли на їхні плечі. І якщо в тому, минулому житті на Землі, Вівіан цілком непогано куховарила на зручній електричній плиті, то тутешня важезна мурована піч виявилася справжнім монстром зі своїм характерним норовом.

Перші дні були суцільною катастрофою. Вогонь у печі розгорятися уперто не хотів, зате чадний дим валив прямо в кімнату, змушуючи обидвох вибігати на ганок із заплаканими очима. Коли ж вогонь нарешті загарчав, з'ясувалося, що відрегулювати жар у цій кам'яній брилі – це окреме мистецтво. Перший кулінарний шедевр Вівіан – звичайна пшоняна каша – перетворився на вугільну кірку за лічені хвилини. А спроба Міли зварити юшку закінчилася тим, що картопля прикипіла до дна казанку намертво, а сама юшка здобула неповторний гіркий присмак згарища.

Перші два дні вони, задравши носа, відверто сиділи напівголодними, жуючи сухий хліб та запиваючи його водою. Гордість і залишки столичного самолюбства не дозволяли Вівіан бігти через паркан і жалітися, що вона, доросла жінка, не здатна дати ради баняку й дровам.

Звісно, Агнес просікла це миттєво. На третій день вона без запрошення вмарширувала на їхню кухню, оцінила чорні від сажі обличчя “господинь”, хмара диму під стелею та згорілий корж на столі, і важко видихнула. Присоромити не стала, але взяла впевнену опіку: мовчки показала, як правильно закладати тріски, як контролювати заслінку і на якій відстані від жару ставити чавун, щоб їжа мліла, а не горіла.

Тільки після цього життя почало налагоджуватися, і Вівіан нарешті навчилася готувати на новому місці. Продукти доводилося діставати звідусіль: щось купували у сусідів за мідяки, щось вимінювали. Вчора Вівіан нарешті вдалося впихнути Агнес срібну монету – не як “милостиню”, а як чесну оплату за ті перші уроки, шмат копченого м'яса, десяток яєць і горщик сметани для їхнього новосілля. Жінка спочатку бурчала, але монету таки взяла.

Сонце тільки-но виринуло з-за лісу, і на листі ще важко виблискувала роса. Учора їй здавалося, що треба почекати ще день-два, і тоді можна буде зривати перші плоди. А сьогодні кущі, схоже, уклали таємну угоду дозріти всі одночасно.

Помідорів висіли десятки. Величезні глянцево-багряні плоди безжально тягнули гілки до самої землі, попри всі старанні підв'язки. Вівіан присіла навпочіпки біля першого ж куща. За хвилину її кошик наповнився з гіркою. 

“Дивно”, – насупилася вона, пересуваючись до наступного ряду.

Рипнула хвіртка. На задній двір неквапливо вийшла Агнес.

– Я там яйця на стіл покладу... – почала вона й раптом осіклася.

Жінка завмерла біля грядок. Мовчки перевела погляд із повного кошика на Вівіан. Потім – на кущі. Повільно підійшла ближче, нахилилася і зірвала один помідор просто з гілки. Довго розглядала його, зважуючи в жорсткій долоні, і тільки тоді тихо сказала:

– Вівіан. Ану ходімо на кухню.

Трохи згодом вони сиділи за новим, ще не покритим лаком столом. Посеред стільниці лежав один-єдиний гігантський помідор з урожаю Вівіан. Поруч Агнес поклала свій – вона спеціально не полінувалася сходити додому, щоб принести його для порівняння.

Різниця била по очах: помідор Агнес був звичайнісіньким, грамів на сто п'ятдесят, із ледь зеленуватими твердими боками. А от той, що зірвала Вівіан, ледь уміщався в долоню і світився рівним багрянцем.

Агнес вивчала його так прискіпливо, ніби чекала, що овоч почне з нею говорити. Вона обережно перевернула його. Постукала згрубілим нігтем по пружній шкірці. Вівіан чесно витримала півхвилини мовчання. А потім простягнула руку й показово ткнула помідор у бік вказівним пальцем.

Агнес очей не підняла. 

– Не заважай. 

– Я перевіряю, – серйозно відгукнулася Вівіан. На німе питання сусідки спокійно додала: – Чи він узагалі справжній. У нього такий бездоганний колір і форма, ніби штучний. Раптом він восковий і просто прикидається?

Тепер Агнес глянула на неї, як на душевнохвору. 

– Прикидається помідором прямо на грядці? 

– Ну, а раптом.

Жінка пирхнула. 

– Якщо там усередині віск, я особисто визнаю, що ти в нас ще й фокусниця. 

Вона зітхнула, звично витерла свій складаний ніж об фартух і розрізала обидва плоди навпіл.

На зрізі помідора Агнес виступила водяниста рідина, серцевина була блідою і трохи жорсткою. А от у плода Вівіан усередині виявилася густа цукриста м'якоть без жодної білої прожилки. Солодкий сік одразу ж потік по пальцях Агнес. Вона відрізала скибку й задумливо прожувала.

– Я свої ще по весні в землю поклала, – похмуро почала сусідка. – І гноєм підсипала, і поливала мало не щодня. А вони випнулися по три штуки на кущ і сидять, думають. Мала надію, хоч до осені сили наберуть. А ти ж свої взагалі на початку червня ткнула? 

– Ну так, – кивнула Вівіан. – Одразу, як бур'ян вичистили і Торекові хлопці теплицю поставили під розсаду. 

– От і я про те, – Агнес невдоволено похитала головою. – У мене відро з куща за щастя, а твої вже хоч зараз мішками на ярмарок вези. То поясни мені, як воно так вийшло?

Вівіан розгублено знизала плечима. Агнес ще раз подивилася на зріз, потім перевела погляд на відкрите вікно, за яким зеленіли грядки. 

– Картопля... Помідори... Квасоля... Огірки... – жінка замовкла, щось прикидаючи в голові. – Та ні, маячня якась... – вона знову глянула на Вівіан. – Старі люди колись казали, що Потоки іноді люблять якусь землю більше за іншу... – вона тут же роздратовано махнула рукою, відганяючи від себе зайву містику. – Та хто їх знає. 

Вона підвелася, різко витерла стіл ганчіркою і пішла додому.

Вівіан залишилася сидіти перед розрізаним помідором. Вона обережно провела кінчиком пальця по зрізу, злизуючи краплю солодкого соку. Насіння не може перескочити через половину літа. Спочатку йде коріння, потім зелена маса, цвітіння, зав'язь – цей ритм ніхто не відміняв. Те, що відбувалося за її вікном, ламало все, що вона вчила роками.