Розділ 2. Сонячна Лощина. (13)

До сутінків подвір'я вже не просто гуло – воно вирувало. У повітрі висів важкий запах диму, печеного м'яса, свіжого хліба й гарячої картоплі.

Спершу всі поводилися майже урочисто чемно. Чоловіки сиділи з рівними спинами, обтираючи вуса рукавами, ніби прийшли не святкувати, а на важливий сход громади. Жінки стишено перепитували одна одну, чи можна вже різати пиріг. Діти, яких зазвичай неможливо було всадити на місці довше п'яти секунд, теж мовчки сьорбали ягідний відвар, здивовано позираючи на принишклих дорослих.

Перш ніж узятися за страви, старий Свен, як найстарший у громаді, мовчки відламав окраєць хліба й поклав його на самий край столу. 

– Потокам – за врожай, людям – за працю, – глухо пробурмотів він. 

Кілька селян повторили ці слова, і лише після цього хтось нарешті потягнувся до кухля. Ось тут свято вже почалося.

Під столом уже поважно, як повноправна господиня, курсувала сусідська смугаста кішка, а посеред двору нахабно крутилася біла коза – сумнозвісна Білка. Взагалі-то, її появі дивувалися геть усі, адже шлях від центру села до маєтку був не з коротких. Староста Ровен уже двічі з лайкою відводив уперту скотину назад за тин, але варто було йому всістися за стіл і потягнутися до м'яса, як за хвилину біла рогата морда знову визирала з-за хвіртки, ніби перевіряла, чи не почали без неї бенкетувати.

Коли Білка припхалася втретє, на неї просто плюнули. Вівіан лише щиро розреготалася: мовляв, раз у кози така залізна мотивація, то хай уже святкує. Малеча миттєво взяла тварину в обіг: діти плели їй на роги вінки й підгодовували капустяним листям, яке Білка безцеремонно намагалася стягнути прямо зі столу.

А тоді Ровен відкоркував свій улюблений пузатий глечик. 

– Моє. Фірмове, – гордо заявив староста, протискуючись до Вівіан і щедро наливаючи їй по вінця.

Вівіан підозріло принюхалася. Пахло літніми ягодами, медом і перестиглими сливами. Вона обережно зробила ковток. Напій виявився напрочуд м'яким, тягучим і зовсім не обпікав горло. Вона зробила другий ковток. Потім упевнений третій. 

“Та це ж як густий компот”, – із полегшенням подумала жінка.

Марла, що якраз нарізала хліб навпроти, зиркнула в її бік і раптом зауважила: 

– Не пийте так швидко, Віві. 

Вівіан здивовано підняла брови. 

– Це воно зараз як компотик іде, – сусідка відламала окраєць і кинула собаці, що крутився поруч. – А потім будете всім довго і нудно пояснювати, чого ви раптом на яблуню полізли.

Над столом вибухнув перший гучний регіт. Вівіан завмерла, проаналізувала свої відчуття, а потім дуже повільно двома пальцями відсунула кухоль подалі від себе. 

– Ровене... – надзвичайно серйозно заявила вона під новий вибух сміху. – Ви староста чи шарлатан? Це ж чисте шахрайство. 

– А чого зразу шахрайство? – щиро, ледь не кліпаючи очима, обурився той. – Я ж не винен, що воно так м'яко стелить!

Люди остаточно розслабилися і застілля нарешті завелося. Вівіан більше не сиділа на місці – вона пурхала між рядами, підливала свіжий квас, допомагала старій сусідці зручніше вмоститися на лавці, відганяла малечу від гарячих казанів. І куди б вона не йшла, її всюди перехоплювали частуваннями.

– Вівіані, скуштуйте ще нашого сиру! – гукав коваль Келлан. 

– Уже куштувала, дуже смачний! – сміялася вона. 

– То ще шматочок, під слив'янку! 

– Віві! Наших пирогів ти ще точно не їла! – волала з іншого кінця столу кума Марли. 

– А тепер моїх грибів, Вівіан! Худою господиня в новому домі бути не повинна! 

– Якщо я скуштую все, що ви мені зараз пхаєте, – відбивалася Вівіан, відмахуючись рушником, – мене звідси доведеться котити до будинку, як бочку!

До неї раз у раз долинали запитання, яких ніхто б у житті не наважився поставити їй у перші тижні її заслання. 

– А правда, що в столиці вода в трубах сама тече? – із захватом запитав хтось із молодих підмайстрів. Вона терпляче пояснювала про помпи та складні акведуки. 

– А правда, що карети там усі суцільним золотом блищать? – недовірливо примружився Свен. 

– Ні, звичайнісінькі, дерев'яні. Тільки лаковані так, що можна замість дзеркала використовувати. 

– А принцес ви бачили? – втрутилася Емма, заглядаючи їй мало не в рота.

Вівіан на мить застигла з надкушеним пиріжком. Усередині щось неприємно й туго стиснулося. Бачила вона принцес. Бачила навіть майбутню кронпринцесу Ліліану, яка з такою ідеальною усмішкою займала її колишнє місце при дворі. Та й сама Вівіан ледь не стала однією з них, поки її так витончено не викинули з палацу в цю саму глухомань.

– Бачила, – всміхнулася вона, ретельно ховаючи гострий блиск в очах. – Вони зазвичай надто зайняті примірками та інтригами, щоб просто так гуляти вулицями. 

– А справжні злодії там є? – не вгамовувалася мала. 

– О, от злодіїв та лиходіїв там вистачало з головою, – Вівіан хмикнула.

Як іронічно, що найвідоміша “лиходійка столичного масштабу” зараз власноруч підв'язує помідори за їхньою коморою. От комедія!  

– Причому найнебезпечніші з цих лиходіїв, – додала вона, – зазвичай ходили не в брудному лахмітті, а в шовкових каптанах із золотим шитвом.

І раптом, піддавшись загальній теплій атмосфері, Вівіан сама почала розповідати, як одного разу на столичній площі кишенькар спробував поцупити гаманець у відомого мага-ілюзіоніста. Вона навіть незграбно, але кумедно показувала в особах і розгубленого злодія, у якого замість крадених монет із кишень почали несамовито вистрибувати живі зелені жаби, і самого мага, який удавав, що захоплено розглядає небо.

– То він тих жаб по кишенях заздалегідь носив? – підозріло насупився Свен. 

– Та ні, старий дурню, то ж маг! – пирхнув Ровен. – Він би йому ще й кіз туди насадив, якби настрій мав! 

– Добре, що то не в мене гаманець тягнули, – похмуро буркнув Торек. – Я б після такого фокусу сам жабами квакати почав до кінця днів.