Розділ 2. Сонячна Лощина. (12)

На початку третього літнього місяця Лощина відгуляла Свято Першого Колоса. З самого ранку селяни врочисто тягнули перший зрізаний сніп до маленького Святилища Потоків, дякуючи землі за щедрість. Увечері ж майже все село збилося до купи за довгими столами.

Вівіан теж прийшла – скоріше з ввічливості, ніж через раптовий спалах любові до місцевих традицій. Вона мовчки стояла скраю, повторювала поклони за іншими і слухала голос отця Орвена. Попри те, що крига між нею та селом скресла, на цьому святі вона все ще почувалася глядачкою у чужому театрі.

Середина місяця дихала спекою, але її тут уже не боялися – літні Потоки щедро пролилися вчасними дощами, і земля не тріскалася від спраги.

Від хвіртки до ганку більше не доводилося прорубуватися крізь хащі злої кропиви. Кам'яна доріжка нарешті згадала, що вона – доріжка. Правда, все ще недобудованим зяяло місце, де була альтанка. Та Вівіан мудро вирішила, що її можна довести до ладу вже наступного року – не горить. А от справжнє диво розкинулося за будинком. Разом із маєтком нарешті була приведена до тями й стара комора. Тепер її дах не світив дірками, а міцні двері надійно захищали майбутній урожай.

Поруч із нею гордо височіла засклена теплиця. Всередині було так волого й спекотно, що без звички паморочилося в голові, але саме цей парниковий ефект нарешті розбудив життя в тих двох крихітних мішечках, які Вівіан так довго ховала в кишенях своєї дорожньої сукні. Столичні примхливі елітні селекційні троянди та дельфініуми таки проклюнулися крізь сільський чорнозем, пустивши тоненькі, але міцні зелені пагони. Вони прижилися. Як і вона сама.

Та крім цих квітів Вівіан так більше нічого там не висадила. Банально не було що… Тому залишила це на наступний рік. Вже там запасеться розсадою і дасть теплиці нового життя. 

Сам город, розкреслений одразу за теплицею, густо шумів зеленню. Картопля вимахала вище коліна і вже бралася жовтизною знизу – вірна ознака, що скоро доведеться братися за лопату. На помідорах наливалися важкі грона, а огірки з квасолею нахабно й безцеремонно окупували свої жердини, сплівшись у суцільні живі мури.

Вівіан щоразу сповільнювала крок біля грядок і спантеличено мружилася. За всіма розрахунками, помідори мали б висіти зеленими ще щонайменше місяць, та й картоплі було зарано! Спершу списувала це на спеку, потім – на казковий місцевий чорнозем. Зрештою, просто прийняла як факт: тутешня природа грала за своїми невідомими науці правилами, і ці правила працювали на неї.

Трохи осторонь, під захистом сонячної сторони паркану, пишно розростався малинник – особиста маленька авантюра колишньої графині. Коли на початку літа чоловіки збиралися на великий міський ярмарок, Вівіан ризикнула викупити через них кілька саджанців особливого сорту. Місцеві тоді лише скептично хитали головами: мовляв, дурна затія, звичайна малина дає перші ягоди лише на другий рік, а столична пещена примха просто згниє в їхній багнюці.

Проте жінка вперто наполягла на своєму, витягнувши з пам'яті мудроване слово – “ремонтантна”. Цей сорт мав дивовижну властивість плодоносити на пагонах першого ж літа. Ризик виправдав себе на всі сто: міцні соковиті пагінці не просто прижилися, а вже зараз стояли обвішані важким зеленим зав'язом, обіцяючи солодкі червоні ягоди ще до початку перших холодів.

Далі за городом починався сад. Стара яблуня ніби випросталася після десятків років боротьби за світло і тепер хилилася до землі під вагою рум'яних плодів. А біля самого ганку вкотре доводив Торекові своє право на життя розлогий кущ троянди, який у Вівіан не піднялися руки знищити.

Вівіан саме безжально відщипувала зайві пасинки на помідорах, коли поруч виріс бригадир. Старий тесляр витер мозолясті руки об штани і мовчки мотнув головою в бік будинку: 

– Вівіан. Ходіть-но.

Не чекаючи на відповідь, він розвернувся і покрокував до маєтку. Вівіан, заінтриговано піднявши брову, рушила слідом. Вони піднялися сходами, і Торек широким жестом відчинив перед нею оновлені вхідні двері.

Вона ступила за поріг – і мимоволі затамувала подих. Покинутий маєток більше не дихав у спину сирою прохолодою. Дім зустрів її ніби живим теплом: у повітрі густо висіли пахощі нагрітої сонцем соснової стружки, свіжого вапна і терпкої смоли.

Вівіан повільно йшла за тесляром, заворожено дивлячись, як сонячні смуги лягають на рівну підлогу. На кухні, де ще недавно зяяла чорна діра проваленого комина, тепер гордо випиналася білими боками заново вимурувана піч. Серце будинку нарешті забилося. Вони піднялися на другий поверх. Нога Вівіан напружилася, очікуючи звичного жалібного скрипу старої деревини, але нові дубові сходини прийняли її вагу з поважною тишею.

Коли Торек пішов униз збирати інструмент, Вівіан гукнула Мілу. Вони стояли посеред світлого коридору другого поверху і заглядали в порожні кімнати, що пахли свіжістю. 

– То яка з них ваша? – запитала Міла, крутячи головою. 

– Знаєш... навіть уявлення не маю, – розгублено зізналася Вівіан.

Вони почали блукати з кімнати в кімнату, лунко човгаючи по нових дошках. 

– О, тут сонце гарне! – раділа Міла. 

– А тут зранку очі виїсть світлом. 

– Зате з цієї видно сад! 

– Гаразд, тоді цю віддамо під спальню, – вирішила Вівіан, вмикаючи тон серйозної господині. – А ту зробимо кабінетом. А це буде...

І тут вони обидві не витримали. Тишу розірвав дзвінкий сміх. Кімнат було багато, пахли вони чудово, але з меблів на весь цей розкішний маєток у них були: один клишоногий стіл, дві скрині, одне ліжко і рівно три стільці. Вони ще хвилин десять на повному серйозі сперечалися, куди саме поставити єдиний нормальний стілець, щоб він виглядав найбільш презентабельно.

– Якщо поставимо його в кабінет, – крізь сміх видавила Вівіан, – я матиму вигляд дуже серйозної, але вкрай бідної землевласниці. 

– А якщо у вітальню, – підхопила Міла, витираючи сльози, – то зможемо приймати рівно одного шановного гостя на місяць! А інші хай стоять із поваги!