Розділ 2. Сонячна Лощина. (10)

Літнє сонце вже відчутно пекло, а не просто м’яко гріло спину. Вівіан сиділа на лавці, відчуваючи, як від утоми гудуть натруджені ноги, і дивилася на розчищений двір. Усе виглядало майже пристойно, доки погляд не чіплявся за величезний, зарослий бур'янами пустир за будинком і кістяк недобудованої теплиці. Тоді крихке задоволення миттєво вивітрювалося, поступаючись місцем холодній тривозі.

Вони латали дах, вигрібали сміття, розчищали місце під скляні рами, але весь цей час Вівіан гризла одна нав'язлива думка: ремонт не звариш у казані. Звісно, гроші в них були. Лише вчора ввечері, зачинившись у кімнаті, Вівіан перераховувала свої статки при світлі свічки. Її власний потаємний мішечок, який вона по крихтах збирала декілька років, плюс важка імператорська виплата, куди Ліліана явно від душі доклала чимало від себе. Золота було вдосталь. Навіть дуже.

Але золото мало одну вкрай підступну властивість – воно тануло. Нові крокви, скло для теплиці, цвяхи, інструменти, оплата теслярам – Лощина хоч і не столиця, та відбудова мертвого маєтку жерла монети з апетитом справжнього дракона.

А попереду невідворотно маячила зима. Початок літа для будь-якого агронома означав не старт сезону, а останній вагон потяга, що вже рушив. Ще тиждень-два зволікання, і ця розкішна земля перетвориться на марний зелений килим.

Вівіан підхопила міцну гілку, рішуче підійшла до пустиря і встромила її в грунт. Вона почала запекло креслити просто по утоптаній землі великі квадрати, розмічаючи межі їхнього виживання.

– Тут картопля, – бурмотіла вона, ніби читала заклинання. – Тут буряк. Тут морква і огірки, а по краю пустимо квасолю. У теплицю, щойно хлопці Торека вигнуть нові металеві дуги й натягнуть захисне полотно, піде пізня розсада.

Міла, що якраз тягнула до хати порожнє відро, зупинилася і витріщилася на ці художні потуги. 

– Ви що робите? 

– Рятую нас від голодної смерті, – буркнула Вівіан, не відриваючись від малювання чергової лінії.

Міла розгублено кліпнула, глянувши на яскраве небо. 

– Та до зими ще пів року. Літо ж тільки почалося! – дівчина нерозуміюче знизала плечима. – Та й гроші в нас є.. Точно не помремо.

– Саме тому, Міло, – Вівіан випросталася, відкинула гілку і втомлено витерла лоб тильною стороною долоні. – Золото не можна зварити і з'їсти. Коли в грудні Лощину засипле снігом, дороги замете, а в селян закінчаться власні надлишки на продаж, наші монети перетворяться на звичайні марні брязкальця. Якщо не почухаємося зараз і не виростимо власну їжу, взимку будемо гризти кору, сидячи на мішках із золотом.

Вона присіла скраю ділянки, підчепила пальцями грудочку землі й повільно розтерла її. На губах мимоволі з'явилася задоволена усмішка. Так, вона бачила цей ґрунт уже багато разів, але щоразу як уперше щиро дивувалася такому глибокому темному кольору і розсипчастій структурі.

– Розкіш. Суцільний чорнозем.

Служниця недовірливо примружилася, схиливши голову набік: 

– Чорно... що? Ви про ситу землю, чи як?

Вівіан осіклася, подумки вилаявши себе за чужоземні терміни з минулого життя. 

– Так, про неї, – вона швидко обтрусила долоні. – Вода тут не застоюється, сходить як треба.

У голові вже самі собою крутилися знайомі розрахунки. Пізно, але ще не глухий кут. Картопля встигне дати осінній збір. Кабачки та гарбузи ще мають шанс. Кріп уволі можна сіяти хоч щотижня. 

– Капуста... – Вівіан похитала головою. – Може бути, та не впевнена... Цибуля – гарно було б знайти сівок.

Вона ще раз окинула поглядом накреслені квадрати, перевела погляд на очищений від бур'янів каркас теплиці, який вони з Мілою віддирали два дні поспіль, і твердо сказала: 

– Добре. Починаємо.

Зависла коротка пауза. Вівіан дивилася на свій “бездоганний” план, і до неї раптом дійшла вся комічність ситуації. Вона почала загинати пальці: 

– Лопати – дві штуки. Мотики – нуль. Плуг – нуль. Кінь – нуль. Скло для теплиці – нуль. Насіння...

Вона засунула руку в кишеню фартуха, намацавши два крихітні полотняні мішечки. Увесь її “запас” – те, що вона в паніці розіпхала по рукавах перед втечею з маєтку Астервудів. Це було насіння рідкісних селекційних троянд та примхливих дельфініумів. Ними можна було прикрасити клумбу, але з них не звариш юшки.

Вівіан потерла перенісся. Ані картоплі, ані зерна. 

– Це погано? – обережно запитала Міла. 

Вівіан гірко розсміялася: 

– Це означає, що мій геніальний план порятунку існує лише на цій пилюці.

За спиною тихо брязнув посуд. Агнес, яка зібрала казанки після обіду теслярів, повільно йшла стежкою до хвіртки. Вона порівнялася з ними якраз тієї миті, коли Вівіан втомлено видихнула: 

– ...ні насіння, ні картоплі. Нічим садити.

Агнес зміряла важким поглядом розкреслену ділянку, потім саму Вівіан з її гілкою, перевела погляд на іржавий каркас теплиці, про який гуло все село, мовляв, “столична пані щось дивне чудить”, невизначено гмикнула і, не зронивши ні слова, рушила далі.

Але наступного ранку біля їхніх дверей стояв лантух із дрібною картоплею. Ніхто нічого не пояснював, тільки ввечері Агнес, ніби між іншим, кинула через паркан: 

– Картопля не згнила? 

І відразу перевела тему.

Через пару днів на кухонному столі сама собою з'явилася скляна банка з квасолею. Ще за день Агнес байдуже тицьнула їй згорток: 

– У Марли розсада огірків лишилася. Забрала, бо на сонці згорить, шкода. А там у твоїй скляній халабуді, може, й прийметься.

Потім хтось припер до хвіртки старі, але ще міцні залізні граблі. А ближче до кінця тижня Вівіан знайшла свою зламану лопату – тепер її держак був намертво закріплений новеньким дубовим клинцем.

Вівіан не звикла чекати на диво, тому сама взялася копати тужаву землю. Вона встромила лопату в грунт уже, мабуть, усоте. Місяць тому після такої каторги в неї тремтіли б руки, а тепер лише важко дихалося. Спина нила, проте сили дивним чином не вичерпувалися.