Розділ 2. Сонячна Лощина. (9)

Минув майже місяць.

І виявилося, що людська недовіра не розвіюється так само швидко, як весняна злива. Після історії з витягнутим із багнюки возом крига скресла, але це був лише перший і дуже обережний крок. Село придивлялося до нової господині, оцінювало і перевіряло на міцність.

Вівіан це чудово розуміла і не форсувала подій. Перші дні були просякнуті в'язкою незручністю, яка виникає, коли люди вже не вороги, але ще далеко не сусіди. Побачивши її на дорозі, селяни більше не відверталися і не сичали вслід, як раніше. Але й не поспішали починати розмову. Кивали, коротко віталися, а потім ховали очі і швидко проходили повз.

Вівіан теж не знала, як поводитися. Кожне її вивірене “доброго ранку” звучало тут занадто голосно, занадто формально - так, ніби вона досі переступала через себе. Найдивніше було те, що ніяковіла не тільки вона. Варто було випадково зустріти когось на вузькій стежці, як обоє починали надто уважно розглядати або землю під ногами, або крони дерев, наче вперше в житті бачили весняний ліс.

Тому вона просто працювала.

Дивно, але саме тут, серед бруду і бур'янів, вона припинила ловити себе на бажанні комусь сподобатися чи щось довести. Якщо комусь потрібна була допомога (наприклад, потримати мішок, поки сусідка перев'язувала кошик) - допомагала, не чекаючи подяк. Якщо ні - йшла далі своїми справами. Здавалося, вперше за сім довгих років вона робила правильні речі не заради чужої думки, не для виправдання перед каноном, а просто тому, що сама так вирішила.

Лід між ними танув повільно. Спочатку той самий чоловік, Льюїс, чийого воза вони тоді рятували, зустрівши її на сільській вулиці, мовчки, але наполегливо допоміг донести важку ношу. Через кілька днів, минаючи маєток, коваль Келлан коротко порадив, під яким кутом краще точити серп. А ще за тиждень староста Ровен уже привітно гукнув її так голосно і просто, ніби вона все життя прожила в цьому селі. 

І лише тоді Вівіан помітила, як змінився світ навколо. Яблуневий цвіт, що густо кружляв у повітрі в перші дні, давно ліг на землю й перетворився на потерть, а на врятованій старій груші замість білих пелюсток уже гойдалися дрібні зелені зав'язі. Дні ставали помітно довшими і спекотнішими.

Вівіан сиділа на скрипучій садовій лавці, задумливо розтираючи долоню. Шкіра на руках безповоротно втратила аристократичну блідість, вкрившись густою засмагою. Уздовж основи пальців проступили цупкі жовтуваті смужки мозолів, а нігті давно забули про бездоганну форму. Тепер вони були коротко обрізані, хоча подекуди все одно ховали вузенькі темні смужки в'їдливої землі, яку не брало жодне мило. На вказівному пальці білів тонкий шрам від серпа - нагадування про перше поранення. Перевернувши руку долонею догори, жінка іронічно всміхнулася: зараз жоден столичний сноб не впізнав би в цих руках кінцівки графині Астервуд!

Дивовижно, як швидко переписуються пріоритети. Ще якихось пару місяців тому найбільшим жахом було забути парасольку і дозволити весняному сонцю зіпсувати колір обличчя чи випалити шовк на сукні. Тепер сонце стало просто незмінним супутником робочого дня, а єдине, що турбувало по-справжньому - чи вистачить до вечора сил допиляти той клятий бур’ян біля західної стіни. Попри шалені зусилля, східна частина саду й досі нагадувала дикий ліс, а бур'яни вели партизанську війну за кожен клаптик грунту. І справді земля тут була дивною: саме ці колючі шкідники росли, здавалося, не по днях, а по годинах.

Будинок за спиною теж поволі, зі стогоном, але скидав із себе мертвість. Дах більше не світився дірками, на місці гнилих крокв надійно сиділи свіжі соснові, пахнучи смолою, а віконні отвори перестали зяяти пусткою - теслярі взялися за рами. Щоправда, всередині ще панував тотальний хаос. Підлоги бракувало майже в половині кімнат, розібрана піч чекала свого майстра, а нові двері тимчасово висіли лише на верхніх завісах.

Коли замовниця обережно поцікавилася термінами, Торек довго чухав потилицю, зміряв прискіпливим поглядом фасад і впевнено припечатав: 

– До осені встигнемо, – потім на мить замислився і похмуро додав: – Якщо Потоки затяжними дощами не розсердяться і нічого важкого на голову не впаде.

Взагалі, старий бригадир жив не лише роботою і постійним невдоволенням, хоча й геніально це приховував. Якось у полудневу спеку Вівіан винесла йому кухоль холодного квасу від Агнес. Тесляр підозріло з-під кущистих брів глянув на напій: 

– Я не просив. 

– Тоді я виллю його під кущ, – колючо у своїй старій манері відрізала жінка.

Але Торек лише хмикнув, перехопив кухоль і за хвилину висушив його до дна. А ввечері, збираючи інструмент, буркнув, навіть не дивлячись у її бік: 

– Хороший квас. Дякую.

Дрібні зміни накопичувалися, як краплі у відрі. Спочатку хтось мовчки залишив біля сараю гірку добротних дубових дощок. Торек наступного ранку тільки схвально кивнув на деревину: 

– Якраз на нові пороги піде. 

Лише за вечерею Агнес ніби між іншим кинула: 

– То Горан із сином Келлом у лісі були. Казали, дикорослий дуб хороший трапився, гріх було не розпиляти.

Через кілька днів важка хвіртка просто перестала скрипіти й клинити. Колишня графиня точно пам'ятала, як ще ввечері віддирала її від землі, ризикуючи зірвати спину, а тепер дерево ходило на завісах легко, як по маслу. Хто саме її полагодив, так і залишилося загадкою. Ровен, що якраз проходив повз, лише хитро пирхнув у вуса: 

– Сонячна Лощина – то така річ. Новина швидко розходиться, а руки в людей чешуться.

Якось Вівіан раптом усвідомила, що вже кілька днів поспіль ніхто не дивився на неї так, ніби чекав, коли вона покаже ікла. Але залишалася одна деталь, з якою вона ніяк не могла змиритися.

– Доброго ранку, пані, – шанобливо схилив голову старий сусід Свен, минаючи її на стежці. 

– Пані Вівіан, а ми вам відро хотіли принести! – лунко гукнула мама Брана через паркан.

Жінка важко зітхнула, спираючись підборіддям на держак сапи.