Розділ 2. Сонячна Лощина. (7)

Ранкове повітря здавалося напрочуд прозорим. Сонце м'яко гріло плечі, пахло випаленою росою і молодою зеленню. Настрій був настільки світлим, що крокувалося майже невагомо. Треба було сходити до села й поповнити запаси: купити дрібку солі, моток міцної мотузки, кілька голок і, якщо пощастить, виміняти трохи свіжого насіння для городу.

Спускаючись знайомою стежкою, колишня графиня зловила себе на незвично теплій думці: “Здається... потроху починаю звикати до цього місця”.

Біля криниці зазвичай гуртувалися жінки. Щоранку тут лунав сміх, брязкали дубові відра і плелися безневинні сільські плітки. 

– Доброго ранку! – привітно усміхнулася Вівіан, наближаючись до гурту. 

Раніше вони вже кілька разів непогано балакали про розсаду. 

– Доброго... – сухо, наче самими лише губами, відрізала одна з молодиць.

Запала напружена мовчанка. Щойно спина столичної гості опинилася позаду них, повітря прорізав квапливий колючий шепіт. Слів було не розібрати, але інтонація не обіцяла абсолютно нічого хорошого.

Біля кузні Келлан зосереджено роздував міхи. Замість звичного гучного вітання коваль лише скупо кивнув, навіть не відриваючи погляду від розпеченого вугілля. Крок мимоволі сповільнився. 

“Може, бовкнула щось зайве вчора?” – майнула перша тривожна думка.

Але найгірше чекало попереду. Назустріч вулицею вже мчали Емма з Браном. Діти радісно сяяли, готові підбігти й повиснути на руках, як робили це останніми днями. Раптом із двору вийшла Агнес. 

– Еммо, – тихо, але з тією материнською інтонацією, яку неможливо проігнорувати, покликала вона.

Дівчинка різко загальмувала. Розгублено озирнулася на матір, потім перевела погляд на гостю. Незручно, винувато усміхнулася і... лише знічено махнула рукою здалеку, задкуючи до власної хвіртки. Бран похмуро скопіював її рух.

У грудях щось неприємно різко стиснулося. Почало приходити розуміння: щось сталося. Щось глобальне. Думки гарячково закрутилися в пошуках причини: “Когось образила? Недоплатила за роботу? Зіпсувала чийсь урожай?” А потім виринула одна-єдина коротка здогадка.

“...Дізналися”.

Тепер кожен дивний жест селян і кожна раптова мовчанка отримали своє логічне пояснення.

Справжніх крамниць у Лощині не водилося, але всі знали комору на роздоріжжі, де завжди можна було виміняти сіль на монети чи послуги. Усередині якраз точилася жвава розмова кількох чоловіків. Щойно нога переступила поріг – голоси обірвалися. Один із селян дивився відверто довго. Потім чоловік з відтяжкою сплюнув просто під черевики. 

– Державна зрадниця... – достатньо чітко, щоб почули абсолютно всі, процідив він.

Чоловік хоч і не сипав далі прокльонами, та зате озвучив вирок, від якого в коморі миттєво стало мертво-тихо. Ніхто з присутніх його не підтримав, але й заперечувати чи осмикнути зухвальця теж ніхто не квапився.

Спина жінки залишилася рівною, і поки в душі все закипало, обличчя зберігало спокій, не видаючи ані розгубленості, ані бажання виправдовуватися. Погляд лише на мить опустився на вологу пляму біля власних ніг.

“...Справедливо, – прагматично відзначив внутрішній голос. – Для них я саме така”.

Мовчки придбавши все необхідне, Вівіан вийшла на вулицю. Майже одразу поруч виросла постать Агнес. Господиня не могла не підмітити стан жінки, та все одно не стала нічого розпитувати, зазирати в очі чи розводити жалість. Зупинившись поруч, вона сказала: 

– Не бери близько до серця, – потім насупилася, прискіпливо розправляючи і без того рівну складку на фартусі, й сама ж себе виправила: – Такі слова завжди болять.

Ця прямолінійність трохи зняла напругу, і напружені до межі плечі колишньої графині ледь-ледь розслабилися. 

– Просто дай людям час, – тихо додала сусідка. Очей вона так і не підняла. – Тут не ненавидять поспіхом. Але й довіряти поспіхом не вміють.

І її опущеному погляді, у незвичній скутості рухів раптом прочиталася гірка правда. Агнес говорила не лише про село. Цей час був потрібен і їй самій, щоб примирити в голові образ небезпечної злочинниці з жінкою, яка вчора ночувала в її хаті.

Повернувшись до маєтку, Вівіан застала Торека біля воріт. Бригадир зосереджено ремонтував похилений тин. Почувши кроки, він навіть не обернувся. 

– Цвяхи подай, – коротко скомандував майстер.

Руки підхопили важку бляшанку й простягнули потрібне. Він спокійно продовжував працювати, заганяючи метал у дерево розміреними ударами, наче в селі зовсім не вирувала буря пліток. Потім глухо, під ритм молотка, пробурчав: 

– Не звертай уваги на дурнів. 

Удар. І ще один. 

– Хоча звертатимеш. Усе одно звертатимеш, – визнав він очевидне і мовчки продовжив роботу.

Вівіан помітила, як його широкі пальці трохи занадто міцно стиснули руків'я молотка. Торек дуже старався триматися звично, але ця показна надмірна зосередженість на цвяхах видавала його власні глибокі сумніви. Він не відвертався, проте дистанція між ними сьогодні вимірювалася далеко не кроками. Це був весь Торек – жодних солодких втішань, лише жорстка, як і його дошки, правда.

Увечері на подвір'я зайшов Ровен. На плечі він легко ніс важкий мішок із зерном, який обіцяв принести ще позавчора. Староста поводився нібито як завжди: гучно привітався, скинув ношу біля сараю, обтрусив долоні. Але очі раз у раз тікали кудись убік, уникаючи прямого контакту. Вівіан, яка саме зчищала землю з інструменту, не витримала цієї показушної буденності: 

– Ви теж уже знаєте?

Ровен зупинився. Зам'явся на мить. 

– Знаю. 

Але фінальний найболючіший удар завдав той, від кого цього очікували найменше. Міла єдина чудово розуміла несправедливість того, що відбувається. Служниця, яка провела поруч сім років, із самого ранку кипіла від обурення.. 

– Хай тільки хтось криве слово скаже! – шипіла дівчина, люто зиркаючи у вікно. – Я їм очі повидобуваю! Ви ж і мухи не скривдили...