Розділ 2. Сонячна Лощина. Інтерлюдія.

Інтерлюдія. Сільський суд

Минуло більше двох тижнів відтоді, як до Сонячної Лощини прибула нова господиня старого маєтку.

Великі новини рідко доходили сюди швидко. Густі ліси й круті пагорби ніби відгороджували Лощину від решти Імперії, і світ за ними жив у власному неспішному темпі. Проте іноді траплялися події такого масштабу, що їхнє відлуння зрештою докочувалося навіть до цієї глухомані.

Почалося все з того, що коваль Келлан вирушив у справах до сусіднього містечка. Треба було збути підкови, закупити залізо та ще дещо з дрібниць, без яких кузня просто стала б. Справи владналися швидше, ніж очікувалося, тож перед зворотною дорогою він вирішив заскочити до місцевої корчми.

Келлан саме відкусив чималий шматок в'яленого м'яса, коли до вух долетіло знайоме прізвище. Він аж перестав жувати. За сусіднім столом двоє заїжджих купців емоційно обговорювали свіжі столичні плітки.

– Клянусь Потоками, Астервудів більше не існує, вирізали під корінь! Графа стратили за державну зраду, а доньку імператор хоч і помилував, та покарав показово. Позбавив титулу, конфіскував усе майно й відправив у довічне заслання, з очей геть.

Коваль дочекався, поки комерсанти виговоряться, і лише тоді обернувся, витираючи вуса тильним боком долоні.

– Перепрошую, шановні... А куди саме ту доньку заслали?

Один із купців наморщив лоба, порпаючись у пам'яті.

– Та в якусь дику глухомань на кордоні. Сонячна Лощина, чи щось таке.

Келлан більше не зронив ні слова. Мовчки допив пиво, кинув монету на стіл і пішов запрягати коня.

Новина розходилася селом повільно, але невідворотно. Повернувшись, коваль спершу поділився нею з дружиною. Та наступного ранку пошепки переказала все сусідці біля криниці. До обіду звістку вже обговорювали на млині, а надвечір вона дісталася шинку, де встигла обрости новими подробицями.

І щоразу хтось неодмінно бив себе по стегнах:

– Та це ж вона! Ота сама, що зараз у маєтку...

Того вечора в місцевому шинку було незвично тихо. Люди сиділи за дубовими столами, обговорюючи новину, яка ще вранці здавалася звичайною столичною пліткою.

– То виходить... вона донька того самого графа? – тихо запитав хтось.

У шинку запала тиша. Не щодня з'ясовується, що жінка, яка ще зовсім недавно полола поруч із тобою грядки й стирала руки до кривавих мозолів, донедавна сиділа за одним столом із принцами.

– Якщо імператор заслав... значить, було за що, – невпевнено промовив один із чоловіків, нервово крутячи в руках кухоль.

Ніхто не заперечив. Але й погодитися ніхто не поспішав. Бо ніхто з присутніх насправді не знав, що таке “державна зрада”. Це попахувало ешафотом, великою політикою і кров'ю – речами, від яких прості селяни завжди трималися якнайдалі.

Агнес вдумливо дивилася на дерев'яну стільницю, повільно витираючи долоні об фартух.

– Ми не були в столиці, – твердо сказала вона, перериваючи тишу. – Ми не знаємо, що там насправді сталося. І не нам судити.

Проте молодий хлопець біля стійки вперто хитнув головою:

– Але ж імператор не став би карати невинну. Кого попало дворянства не позбавляють.

У найтемнішому кутку сидів Торек. Досі він не брав участі в розмові, лише зосереджено стругав ножем дерев'яний кілочок. Та після цих слів лезо завмерло. Майстер важко підняв погляд з-під кущистих брів.

– А ти коли-небудь бачив імператора? – глухо запитав тесляр.

– Ні... – розгубився хлопець.

– То звідки знаєш, що він завжди правий?

– Тсс! Та ти язика прикуси, Тореку! – перелякано шикнув на нього інший, гарячково озираючись на темні вікна, наче імперські шпигуни могли ховатися просто під підвіконням. – За такі слова про корону і самого під плаху пустити можуть. Крамола ж!

Тесляр і бровою не повів. Він повільно перевів погляд на сусіда, і на його жорстких губах з'явилася трохи зневажлива усмішка.

– Під плаху? – Торек здмухнув свіжу стружку з долоні. – Ну то нехай спробують спочатку сюди доїхати по нашій багнюці. Доки імперські кати сюди свої дупи дотягнуть, у них колісниця тричі розвалиться, а коні з голоду здохнуть. У цій глухомані, сусіде, мій указ – це моя сокира.

Він сухо клацнув, ховаючи ніж за халяву чобота, і в шинку знову стало тихо.

Та розмова вже нікого не залишила байдужим. Агнес замислилася, Ровен теж не поспішав висловлюватися, а Торек, попри свою браваду, більше не повернувся до роботи. Люди боялися не стільки того, що ця жінка могла зробити тут, скільки того, ким вона виявилася там, у недосяжному й небезпечному світі великої влади.

Жителі Сонячної Лощини не стали відкрито називати свою нову сусідку злочинницею. Але й дивитися на неї так само, як вчора, вже не могли. Того вечора між селом і старим маєтком почало зростати відчуження.