Розділ 2. Сонячна Лощина. Інтерлюдія.

Минуло більше двох тижнів відтоді, як до Сонячної Лощини прибула нова господиня старого маєтку.

Великі новини рідко доходили сюди швидко. Густі ліси й круті пагорби ніби відгороджували Лощину від решти Імперії, і світ за ними жив у власному неспішному темпі. Проте іноді траплялися події такого масштабу, що їх відлуння зрештою докочувалося навіть до цієї глухомані.

Почалося все з того, що коваль Келлан вирушив у справах до сусіднього містечка. Треба було збути підкови, закупити залізо та ще дещо з дрібниць, без яких кузня просто стала б. Справи владналися швидше, ніж очікувалося, тож перед зворотною дорогою він вирішив заскочити до місцевої корчми.

Келлан саме відкусив чималий шматок в'яленого м'яса, коли до вух долетіло знайоме прізвище. Він аж перестав жувати. За сусіднім столом двоє заїжджих купців емоційно обговорювали свіжі столичні плітки.

– Клянусь Потоками, Астервудів більше не існує, вирізали під корінь! Графа стяли за державну зраду, а доньку імператор хоч і милував, та покарав показово. Зірвали титул, конфіскували все майно та й відправили в довічне заслання, з очей геть.

Коваль дочекався, поки комерсанти виговоряться, і лише тоді обернувся, витираючи вуса тильним боком долоні: 

– Перепрошую, шановні... А куди саме ту доньку заслали?

Один із купців наморщив лоба, порпаючись у пам'яті: 

– Та в якусь дику глухомань на кордоні. Сонячна Лощина, чи щось таке.

Келлан більше не зронив ні слова. Мовчки допив своє пиво, кинув монету на стіл і пішов запрягати коня.

Новина розповзалася селом повільно, але невідворотно, як вода по сухій землі. Повернувшись, коваль спершу поділився з дружиною. Та наступного ж ранку пошепки передала новину сусідці біля криниці. До обіду ця звістка вже перемелювалася разом із зерном на млині, а надвечір нарешті дісталася шинку, густо обростаючи деталями.

І щоразу хтось неодмінно бив себе по стегнах: 

– Та це ж вона! Ота сама, що зараз у маєтку...

Того вечора в місцевому шинку висіла важка напруга. Люди сиділи за дубовими столами, і розрізнені шматки пазла, які досі викликали лише легкий подив, нарешті зійшлися в єдину картину.

– То виходить... вона донька того самого графа? – тихо запитав хтось.

У шинку запала тиша. Новина виявилася надто великою для Сонячної Лощини. Не щодня з'ясовується, що жінка, яка тиждень тому поруч із тобою полола грядки і стирала руки до кривавих мозолів, ще зовсім недавно сиділа за одним столом із принцами.

– Якщо імператор заслав... значить, було за що, – невпевнено промовив один із чоловіків, нервово крутячи в руках кухоль.

Ніхто не заперечив. Але й не погодився. Бо ніхто з присутніх насправді не знав, що таке “державна зрада”. Це пахло ешафотом, великою політикою і кров'ю – речами, від яких прості селяни завжди трималися якнайдалі.

Агнес вдумливо дивилася на дерев'яну стільницю, повільно витираючи долоні об фартух. 

– Ми не були в столиці, – твердо сказала вона, перериваючи тишу. – Ми не знаємо, що там насправді сталося. І не нам судити.

Це була дуже мудра позиція. Проте молодий хлопець біля стійки уперто хитнув головою: 

– Але ж імператор не став би карати невинну. Кого попало дворянства не позбавляють.

У найтемнішому кутку сидів Торек. Досі він не брав участі в дебатах, лише зосереджено стругав ножем дерев'яний кілочок. Але після цих слів лезо завмерло. Майстер важко підняв погляд з-під кущистих брів. 

– А ти коли-небудь бачив імператора? – глухо запитав тесляр. 

– Ні... – розгубився хлопець. 

– То звідки знаєш, що він завжди правий?

– Тсс! Та ти язика прикуси, Тореку! – перелякано шикнув на нього інший, гарячково озираючись на темні вікна, наче імперські шпигуни могли ховатися просто під підвіконням. – За такі слова про корону і самого під плаху пустити можуть. Крамола ж!

Тесляр навіть бровою не повів. Він повільно перевів погляд на сусіда, і на його жорстких губах з'явилася трохи зневажлива усмішка.

– Під плаху? – Торек ліниво здмухнув свіжу стружку з долоні. – Ну то нехай спробують спочатку сюди доїхати по нашій багнюці. Доки імперські кати сюди свої дупи дотягнуть, у них колісниця тричі розвалиться, а коні з голоду здохнуть. У цій глухомані, сусіде, мій указ – це моя сокира.

Він сухо клацнув, ховаючи ніж за халяву чобота, і в шинку знову стало тихо.

Але сумнів уже пустив глибоке коріння – і в Агнес, і в Ровена, і навіть у самого Торека, попри його браваду. У повітрі повисло тривожне відчуття невідомості. Люди боялися не за те, що ця жінка могла зробити тут, а за те, ким вона виявилася там, у недосяжному і небезпечному світі великої влади.

Жителі Сонячної Лощини не стали відкрито називати свою нову сусідку злочинницею. Але й дивитися на неї так само, як учора, вже не могли. Того вечора між селом і старим маєтком непомітно, але міцно виросла холодна стіна відчуження