Розділ 2. Сонячна Лощина. (6)

Минали дні. Перший тиждень після приїзду перетворився на суцільну й, здавалося, нескінченну втому. Робітники дедалі рідше вибивали старі балки й дедалі частіше підганяли нові. Подвір'я поступово переставало нагадувати мертві хащі. І поки Торек зі своєю бригадою воював із будинком, Вівіан оголосила війну саду.

Вона позичила в Агнес старий серп, витягла із сараю іржаві, але міцні граблі, стару лопату й тупу сапу. Вівіан була затята й замотивована - у минулому житті праця не була для неї чимось чужим, тож вона рвалася до справи з повною впевненістю, що швидко все опанує.

Але реальність боляче ляснула по носі вже за першу годину.

Роки, проведені в розніженому дворянському тілі, не минули безслідно. Тіло аристократки просто не пам'ятало такої напруги. Грубе дерев'яне руків'я безжально натерло перші водянисті мозолі, які майже одразу луснули. Долоні пекли й червоніли від їдкого соку рослин та глибоких подряпин, а спина ніби задерев'яніла. Серп брав суху траву, а от товсті батоги дикої ожини доводилося довго перепилювати іржавою пилкою, від чого пальці зсудомило так, що вони відмовлялися розгинатися.

Це виявилося важким ударом не лише по руках, а й по самолюбству. Вівіан картала себе за слабкість, злісно дивлячись на власні тремтячі пальці. Вона ж планувала бути сильною, хотіла довести самій собі, що не зламається, а натомість ледве тримала тупу сапу.

Більшість часу забирала вимотуюча рутина. Наступні два дні пішли виключно на те, щоб викорчувати старе коріння біля ледь помітної кам'яної доріжки. Здавалося, варто було викопати один кущ – поруч, ніби знущаючись, з'являлося ще три. Один особливо впертий корінь ожини вони з Мілою пиляли тричі, проклинаючи всі відомі рослинні родини.

Щоранку Вівіан прокидалася з відчуттям, ніби її переїхав запряжений кіньми віз Торека, і кожне зусилля підвестися з ліжка вимагало справжньої наруги над собою.

А найгірше те, що в результаті сад візуально майже не змінився. Скільки б вони не різали, зелене море бур’яну здавалося нескінченним. Наступного ранку нічний вітер знову наніс сухого листя й пилу на щойно відвойований клаптик землі. Вівіан лише приречено й трохи істерично розсміялася, спираючись на граблі збитими, перемотаними ганчірками долонями: 

– Клянуся, вони розмножуються вночі. Учора їх точно було менше.

Проте маєток усе одно оживав, хоч і по-своєму. Того ж вечора Вівіан помітила чужий погляд – за перекошеним парканом стояла Емма. Дівчинка нічого не казала, просто довго й неймовірно уважно оглядала їх очима. А наступного ранку прийшла вже не сама – поруч тулилися ще четверо дітей. Над старим тином стирчали чотири замурзані носи. Щойно Вівіан повертала голову в їхній бік – носи миттєво зникали, щоб за хвилину обережно виринути знову.

– Я ж казала, вона справжня! – Емма з надзвичайно серйозним виглядом тицьнула пальцем через паркан. За її спиною тупцяли хлопчаки. Найменший розчаровано окинув поглядом брудну спідницю, подряпані руки й серп: 

– Дворянка? Та вона ж кропиву рве! Ти ж казала, вона навіть картоплю чистила! А де магія? Мама казала, аристократи пальцем світять і бур'яни поглядом палять.

– Бур'яни про це не знають, тому доводиться вручну, – зітхнула колишня графиня, витираючи чоло тильним боком долоні. – Вибачте, малечо, але музей сьогодні не працює. 

– А ми заважати не будемо, – абсолютно серйозно відбила Емма, перекидаючи ногу через тин.

Вівіан лише подумки гмикнула, повертаючись до роботи. Пальцем світять… Взагалі-то, малий мав рацію. Зараз вона б сама не відмовилася від парочки тих пафосних вогняних заклять, якими столичні маги хизувалися на королівських прийомах. Було б неймовірно розкішно клацнути пальцями й спопелити цей набридливий пирій до біса за одну секунду.

Хоча дивуватися такій витривалості бур'янів не доводилося. Земля під Сонячною Лощиною була дивною. Вівіан чудово пам'ятала столичні наукові звіти (зрештою, її якийсь час готували до ролі кронпринцеси, і економіку регіонів довелося вчити напам'ять). У них ці території описували як безнадійно виснажені, а родючість офіційно визнавалася нижчою за середню по імперії – саме тому корона без жалю й віддала ці занедбані клапті засланій леді. Але зараз, розтираючи між пальцями цей масний, пухкий чорнозем і дивлячись на сад, що розростався з якоюсь неприродньо шаленою силою, висновок напрошувався сам собою. У столиці або хронічно не вміють аналізувати грунти, або хтось дуже сильно й усвідомлено бреше.

Недарма поміж простолюду колись бродили напівзаборонені чутки, ніби глибоко під Лощиною пульсують приховані Світові Потоки. І зараз, дивлячись на те, як шалено пре трава з-під каміння, вона вперше серйозно замислилася: що взагалі коїться з цією землею?

Вчепившись у товстий здерев'янілий корінь, жінка рвучко потягнула його на себе. Земля несподівано піддалася, слизьке стебло вислизнуло з рук, і колишня гроза столичних балів з розмаху сіла просто в зарості кропиви. За парканом запанувала тиша. А потім двір вибухнув дружним дитячим реготом. Навіть Міла, яка стояла поруч, не витримала і пирхнула в долоню. Обтрусивши спідницю, Вівіан незворушно піднялася і подивилася на глядачів. 

– Смішно? 

– Дуже, – чесно зізнався один із хлопчаків. 

– Ну, хоч комусь сьогодні весело, – приречено зітхнула вона.

Наступного дня хлопчина, що так обурювався відсутністю магії, прийшов із мотком грубої мотузки. Він мовчки перекинув її через паркан. 

– Це щоб кущі зв'язувати, – буркнув він і миттєво втік, наче злякавшись власної сміливості.

Ніхто його не просив. За кілька годин інший хлопчак притягнув старе, але ціле дерев'яне відро. 

– Чув, у вас тільки одне. 

– Дякую, – усміхнулася Вівіан, приймаючи подарунок. 

– Але поверніть!

Діти поступово нахабнішали: спочатку сиділи на паркані, звісивши ноги, а згодом уже вільно перелазили у двір, тягнули гілки й голосно сперечалися між собою. Щоправда, працювали вони як класичні діти: після обіду прибігали на годину-другу, поки дорослі ще поралися в полі, й допомагали рівно стільки, скільки дозволяв їхній терпець.