Розділ 2. Сонячна Лощина. (6)

Минали дні. Перший тиждень після приїзду видався виснажливим. Робітники дедалі рідше вибивали старі балки й дедалі частіше підганяли нові. Подвір'я поступово переставало нагадувати мертві хащі. І поки Торек зі своєю бригадою воював із будинком, Вівіан оголосила війну саду.

Вона позичила в Агнес старий серп, витягла із сараю іржаві, але міцні граблі, лопату й тупу сапу. У минулому житті праця не була для неї чимось чужим, тож Вівіан взялася до справи з впевненістю, що швидко все опанує.

Але реальність боляче ляснула її по носі вже за першу годину.

Роки, проведені в розніженому дворянському тілі, не минули безслідно. Воно просто не звикло до такого навантаження. Грубе дерев'яне руків'я натерло мозолі, які майже одразу полопалися. Долоні пекли від подряпин і рослинного соку, спина нила, а пальці зводило судомою. Серп брав суху траву, а от товсті батоги дикої ожини доводилося довго перепилювати іржавою пилкою.

Це виявилося ударом не лише по руках, а й по самолюбству. Вівіан злилася, дивлячись на власні тремтячі пальці. Вона ж планувала бути сильною, хотіла довести самій собі, що не зламається, а натомість ледве тримала тупу сапу!

Наступні два дні пішли на те, щоб викорчувати старе коріння біля ледь помітної кам'яної доріжки. Здавалося, варто було викопати один кущ, як поруч з'являлося ще три. Один особливо впертий корінь ожини вони з Мілою пиляли тричі, проклинаючи всі відомі рослинні родини.

Щоранку Вівіан прокидалася з відчуттям, ніби її переїхав запряжений кіньми віз Торека. Підвестися з ліжка було окремим випробуванням.

А найгірше – сад майже не змінювався. Скільки б вони не різали, зелене поле бур'яну здавалося нескінченним. Наступного ранку вітер знову наніс сухого листя й пилу на щойно розчищену ділянку. Вівіан лише розсміялася, спираючись на граблі перемотаними ганчірками долонями:

– Клянуся, вони розмножуються вночі. Учора їх точно було менше.

Проте маєток все одно оживав, хоч і по-своєму. Того ж вечора Вівіан помітила за перекошеним парканом Емму. Дівчинка нічого не казала, лише довго й уважно спостерігала за ними. А наступного ранку прийшла вже не сама – поруч тулилися ще четверо дітей. Так над старим тином стирчали чотири замурзані носи. Щойно Вівіан повертала голову в їхній бік, носи миттєво зникали, щоб за хвилину обережно виринути знову.

– Я ж казала, вона справжня! – Емма з надзвичайно серйозним виглядом тицьнула пальцем через паркан.

За її спиною тупцяли хлопчаки. Найменший розчаровано окинув поглядом брудну спідницю, подряпані руки й серп:

– Дворянка? Та вона ж кропиву рве! Ти ж казала, вона навіть картоплю чистила! А де магія? Мама казала, аристократи пальцем світять і бур'яни поглядом палять.

– Бур'яни про це не знають, тому доводиться вручну, – зітхнула колишня графиня, витираючи чоло тильним боком долоні. – Вибачте, малечо, але музей сьогодні не працює.

– А ми заважати не будемо, – серйозно заявила Емма й перекинула ногу через тин.

Вівіан лише гмикнула й повернулася до роботи. Пальцем світять… Взагалі-то, малий мав рацію. Зараз вона б сама не відмовилася від парочки тих пафосних вогняних заклять, якими столичні маги хизувалися на королівських прийомах. Було б неймовірно зручно клацнути пальцями й спопелити цей набридливий пирій до біса за одну секунду.

Хоча витривалість бур'янів мала й інше пояснення. Земля під Сонячною Лощиною була дивною. Вівіан добре пам'ятала столичні наукові звіти: її якийсь час готували до ролі кронпринцеси, тож економіку регіонів довелося вивчити напам'ять. У документах ці території описували як безнадійно виснажені, а родючість офіційно визнавалася нижчою за середню по імперії. Саме тому корона без жалю й віддала ці занедбані землі засланій леді.

Та зараз, розтираючи між пальцями пухкий чорнозем і дивлячись, як буйно розростається сад, Вівіан мимоволі засумнівалася в тих звітах. У столиці або погано аналізували грунти, або хтось дуже хотів, щоб усі вважали цю землю безплідною.

Недарма серед простолюду ходили чутки, ніби глибоко під Лощиною пульсують приховані Світові Потоки. Дивлячись на траву, що пробивалася навіть з-під каміння, Вівіан вперше серйозно замислилася, що ж насправді відбувається з цією землею.

Вчепившись у товстий здерев'янілий корінь, жінка рвучко потягнула його на себе. Земля несподівано піддалася, слизьке стебло вислизнуло з рук, і колишня гроза столичних балів гепнулася просто в зарості кропиви.

За парканом запала тиша. А тоді двір вибухнув дитячим реготом. Навіть Міла, яка стояла поруч, не витримала й пирснула в долоню. Обтрусивши спідницю, Вівіан підвелася й подивилася на глядачів.

– Смішно?

– Дуже, – чесно зізнався один із хлопчаків.

– Ну, хоч комусь сьогодні весело, – зітхнула вона.

Наступного дня хлопчина, який так обурювався відсутністю магії, прийшов із мотком грубої мотузки. Він мовчки перекинув її через паркан.

– Це щоб кущі зв'язувати, – буркнув він і миттєво втік, наче злякався власної сміливості.

Ніхто його про це не просив. 

За кілька годин інший хлопчак притягнув старе, але ціле дерев'яне відро.

– Чув, у вас тільки одне.

– Дякую, – усміхнулася Вівіан, приймаючи подарунок.

– Але поверніть!

Діти поступово нахабнішали. Спочатку сиділи на паркані, звісивши ноги, а згодом уже вільно перелазили у двір, тягнули гілки й голосно сперечалися між собою. Правда, працювали вони як класичні діти: після обіду прибігали на годину-другу, поки дорослі ще поралися в полі, й допомагали рівно стільки, скільки дозволяв їхній терпець.

Довелося запам'ятовувати імена. Емма – незмінний місцевий екскурсовод. Бран – той, що непогано вправлявся з лопатою і постійно нагадував про відро. Ренна – дівчинка з тугими кісками. Фінн – мовчазний хлопчина, який вічно щось розплутував чи лагодив. І найменший, Келл, – невичерпне джерело запитань. Тільки от… пам'ять періодично підводила, імена плуталися.