Розділ 2. Сонячна Лощина. (5)

Ранок увірвався до свідомості Вівіан задовго до того, як вона розплющила очі.

Спочатку, ще балансуючи на тонкій межі сну, вона почула глухе ритмічне тук-тук-тук – хтось надворі колов дрова. Потім протяжно й рипуче відчинилася хвіртка. Зовсім поруч невдоволено заквоктали кури, ліниво мекнула якась коза (цілком можливо, та сама вчорашня нахаба Білка), і гучно хлюпнула вода у відрі. З кухні долинав важкий стукіт тіста, яке безжально відбивали об дерев'яну діжу. У прохолодному повітрі пахло пічним димом, і зовсім скоро почувся неймовірний аромат свіжоспеченого хіба.

Розплющивши очі, жінка втупилася в потемнілу від часу дерев'яну стелю. Після ночі на жорсткому солом'яному сіннику тіло нило, кожен м'яз спини нагадував про вчорашню втому та тряску в кареті. Перша думка, вироблена роками ранкових столичних ритуалів, промайнула одразу: зараз принесуть чай. Рука навіть потягнулася до порожньої тумбочки, ніби там уже мала стояти витончена порцелянова чашка, а за дверима ось-ось пролунає тихий стукіт і почується шелест спідниць покоївки.

Але за кілька секунд куточки губ самі собою поповзли вгору. Ніхто не принесе.

І в цьому не було ані краплі гіркоти чи відчуття покинутості. Навпаки – усвідомлення того, що цей ранок не підпорядкований жодним придворним правилам і належить лише їй, принесло дивовижне полегшення.

Тихо сівши на краю ліжка й зіщулившись від ранкової прохолоди, вона обережно підтягнула ковдру на плече Міли. Дівчисько так виснажилося за вчорашній день, що зараз її не збудив би й кінець світу. Вівіан вкотре подумала, що мала б залишити дитину в столиці. І вкотре сама собі заперечила: не змогла б.

Кухня зустріла гостю галасом і метушнею. Агнес перебувала в епіцентрі ранкового торнадо: однією рукою енергійно місила тісто, другу час від часу витирала об фартух, а ногою примудрялася прикривати дверцята печі. І при цьому ще й виховувала доньку:

– Святі Потоки, дайте мені терпіння! Та не годуй ти тих курей біля самісінького порога, вони ж потім у хату лізуть!

– Але їм теж цікаво! – щиро обурилася Емма знадвору.

– Ну то нехай цікавляться надворі, поки в суп не потрапили.

Обтрусивши з рук залишки борошна, Агнес обернулася й помітила гостю.

– Прокинулися? – коротко кинула вона й одразу підхопила рушник. – Вода он там.

Вівіан підійшла до дерев'яного рукомийника в кутку й хлюпнула водою в обличчя. Від різкого холоду аж перехопило подих. Шматок місцевого мила неприємно тхнув попелом і тваринним жиром, стягуючи шкіру на щоках. А замість пухнастого рушника на цвяху висіла цупка конопляна тканина, яка дряпала обличчя.

Для тіла розпещеної аристократки це виявилося справжнім випробуванням: воно благало бодай про краплю звичного комфорту, якого тут не передбачалося навіть у свята. Проте сидіти склавши руки Вівіан не збиралася. Дармоїдів не люблять ніде, а в селі – й поготів. Вона кілька секунд спостерігала, як господиня вправно порається одразу з кількома справами, а тоді просто запитала:

– Вам допомогти?

Агнес недовірливо примружилася, ніби й забула, що минулого вечора сама пропонувала відплатити їй працею:

– Пані справді допомагати мені зібралася?

– Якщо ви зараз відмовите, роботи у вас менше не стане. А мої руки від цього не відваляться.

Жінка ще кілька секунд прискіпливо вивчала її поглядом. Потім витерла долоні об фартух і дістала з-під столу кошик із ножем.

– Ну... якщо вже самі напросилися, почистьте картоплю.

Сівши на дерев'яну лаву, колишня графиня без зайвих слів взялася до роботи. Агнес краєм ока стежила за нею й уже за хвилину оцінила її вправність. Ніж рухався правильно, але тонким пальцям бракувало сили. Доводилося напружувати кисть, та й шкірка подекуди зрізалася товстішими шматками, ніж годилося. Проте гостя не ніяковіла й не кидала роботу на півдорозі, вперто зчищаючи бруд.

– Для дворянки непогано, – кинула Агнес ніби між іншим.

– Для дівчини, яка колись виросла біля городу, – дуже посередньо, – м'яко усміхнулася Вівіан.

І одразу подумки дала собі ляпаса – бовкнула зайве. Але Агнес не стала чіплятися до дивної фрази, лише багатозначно гмикнула й повернулася до тіста.

А от саму Вівіан накрило. Разом із терпким запахом сирої землі від картопляного лушпиння перед очима постало те, що вона так старанно ховала всі ці сім років. Проста сільська кухня раптом здалася до болю знайомою. На мить їй навіть почулося, що зараз на поріг вийде бабуся з оберемком сухих дров, тихенько заспіває, пораючись біля печі, а з двору долине знайоме рипіння старої криниці. Ніби вся ця дивна історія зі столицею, магією та принцами була лише довгим чудернацьким сном втомленої студентки-аграрійки.

Саме в цей момент на кухню виповзла Міла. Вона завмерла на порозі, перевела заспаний погляд із господині на Вівіан, а потім – на ніж у її руках. Очі дівчини округлилися так, ніби вона щойно побачила, як небо падає на землю.

– Пані?! Ви... картоплю...

Вівіан спокійно підняла голову, перевела погляд на ніж, потім на наполовину почищену бульбу.

– Судячи з усього, так. Докази наявні.

Агнес, не відриваючись від тіста, гучно пирхнула:

– А що, у столиці вона якось сама чиститься?

– На жаль, – куточок губ Вівіан здригнувся в іронічній усмішці. – Хоча, зізнаюся, іноді мені й справді здавалося, що так воно і є.

Міла кілька разів кліпнула, а потім її напружені плечі опустилися, і вона тихо пирснула в долоню. Вчорашня напруга нарешті відступила.

Після швидкого сніданку Агнес безапеляційно втиснула в руки Вівіан туго зав'язаний вузлик зі ще теплим хлібом. На обережну спробу заплатити вона лише відмахнулася:

– Ідіть уже, бо Торек зранку злий, як собака. Не заважайте йому.

Біля маєтку справді стояв неймовірний гвалт – вперше за десятки років старий будинок ожив. Хтось тягав важкі соснові дошки, хтось збивав гнилі балки, з даху безперервно летіла трухлява дранка, здіймаючи хмари пилу. Вівіан не стала втручатися. Будівництво завжди виглядає однаково, незалежно від паралельних світів. Хтось кричить, що все пропало, хтось клянеться, що зараз упустить балку, а той, хто керує всім цим балаганом, робить вигляд, ніби робота йде за планом. Чоловіки лаялися, перегукувалися й реготали.