Розділ 2. Сонячна Лощина. (5)

Ранок увірвався до свідомості Вівіан задовго до того, як вона розплющила очі.

Спочатку, ще балансуючи на тонкій межі сну, вона почула глухе, ритмічне тук-тук-тук - хтось надворі колов дрова. Потім протяжно й рипуче відчинилася хвіртка. Зовсім поруч невдоволено заквоктали кури, ліниво мекнула якась коза (цілком можливо, та сама вчорашня нахаба Білка), і гучно хлюпнула вода у відрі. З кухні долинав важкий стукіт тіста, яке безжально відбивали об дерев'яну діжу. У прохолодному повітрі густо пахло теплим хлібом, пічним димом і сушеною м'ятою.

Розплющивши очі, жінка втупилася в потемнілу від часу дерев'яну стелю. Тіло після ночі на жорсткому солом'яному сіннику нило, кожен м'яз спини нагадував про вчорашню втому та тряску в кареті. Перша думка, викарбувана роками ранкових столичних ритуалів, промайнула одразу: зараз принесуть чай. Рука навіть потягнулася до порожньої тумбочки, ніби там уже мала стояти витончена порцелянова чашка, очікуючи на тихий стукіт у двері та обережний шелест спідниць покоївки.

Але вже за кілька секунд куточки губ самі собою поповзли вгору. Ніхто не принесе.

І в цьому не було ані краплі гіркоти, ані відчуття покинутості. Навпаки - усвідомлення того, що цей ранок не прописаний жодними жорсткими придворними правилами і належить лише їй, принесло дивовижне полегшення.

Свобода рідко пахне трояндами. Частіше вона має запах вологої глини й диму, але дихається нею набагато легше.

Тихо сівши на краї ліжка і зіщулившись від ранкової прохолоди, вона обережно підтягнула ковдру на плече Міли. Дівчисько настільки виснажилося за вчорашній день, що зараз її не збудив би й кінець світу. Вівіан вкотре зловила себе на думці, що мала б залишити цю дитину в столиці. І вкотре заперечила самій собі: не змогла б.

Кухня зустріла гостю галасливим і живим світом. Агнес перебувала в епіцентрі ранкового торнадо: однією рукою енергійно місила тісто, іншу швидко витирала об фартух, паралельно примудряючись ногою прикривати дверцята печі. І при цьому ще й встигала виховувати доньку: 

– Святі Потоки, дайте мені терпіння! Та не годуй ти тих курей біля самісінького порога, вони ж потім у хату лізуть! 

– Але їм теж цікаво! – щиро обурилася Емма знадвору. 

– Ну то нехай цікавляться надворі, поки в суп не потрапили.

Вибиваючи з рук залишки борошна, Агнес обернулася і помітила гостю. 

– Прокинулися? – коротко кинула вона й одразу підхопила рушник. – Вода он там.

Вівіан підійшла до дерев'яного рукомийника в кутку, і хлюпнула в обличчя, хапаючи ротом повітря від різкого холоду. Шматок місцевого мила тхнув попелом і тваринним жиром, немилосердно стягуючи шкіру на щоках. А замість пухнастого рушника на цвяху висіла цупка конопляна тканина, яка дряпала обличчя, наче жорстка щітка.

Це був справжній фізіологічний шок - тіло розпещеної аристократки благало про краплю звичного комфорту, якого тут не передбачалося навіть у свята. Проте сидіти склавши руки вона не збиралася. Дармоїдів не люблять ніде, а в селі – й поготів. Проковтнувши дискомфорт, вона кілька секунд постояла, спостерігаючи, як господиня вправно порається одразу з трьома процесами, і просто запитала: 

– Вам допомогти?

Агнес недовірливо примружилася, ніби й забула, як минулого вечора сама казала відплатити їй працею: 

– Пані справді допомагати мені зібралася? 

– Якщо ви зараз відмовите, роботи у вас менше не стане. А мої руки від цього не відваляться.

Жінка ще кілька секунд прискіпливо вивчала її поглядом. Потім витерла долоні об фартух і дістала з-під столу кошик із ножем. 

– Ну... якщо вже самі напросилися, почистьте картоплю.

Сівши на дерев'яну лаву, колишня графиня без зайвих слів узялася до роботи. Агнес краєм ока спостерігала за процесом і вже за хвилину непомітно оцінила її руки. Ніж рухався правильно, але тонким пальцям відверто бракувало сили та вправності. Доводилося напружувати кисть, і шкірка подекуди зрізалася товстішими шматками, ніж годилося б. Проте гостя не нітилася й не кидала роботу на півдорозі, вперто зчищаючи бруд. 

– Для дворянки непогано, – кинула Агнес ніби між іншим. 

– Для дівчини, яка колись виросла біля городу, – дуже посередньо, – м'яко усміхнулася Вівіан.

І одразу подумки дала собі ляпаса - бовкнула зайве. Але Агнес не стала чіплятися до дивної фрази, лише багатозначно гмикнула і повернулася до свого тіста.

А от саму Вівіан накрило. Разом із терпким запахом сирої землі від картопляного лушпиння перед очима замаячило те, що вона так старанно ховала глибоко в собі всі ці сім років. Проста сільська кухня раптом здалася до болю знайомою. На крихітну секунду мозок майже повірив, що зараз поріг переступить бабуся з оберемком сухих дров, от-от тихо заспіває, пораючись біля печі, а з двору долине знайоме рипіння старої криниці. І що вся ця дика столична історія з магією та принцами – лише довгий чудернацький сон втомленої студентки-аграрійки.

Саме в цей момент на кухню виповзла Міла. Вона завмерла просто на порозі, перевела заспаний погляд з господині на Вівіан, а потім – на ніж у її руках. Очі дівчини округлилися так, ніби вона щойно побачила, як небо падає на землю. 

– Пані?! Ви... картоплю...

Вівіан спокійно підняла голову, перевела погляд на ніж, потім на наполовину почищену бульбу. 

– Судячи з усього, так. Докази наявні.

Агнес, не відриваючись від замісу, гучно пирхнула: 

– А що, у столиці вона якось сама чиститься? 

– На жаль, – куточок губ Вівіан здригнувся в іронічній усмішці. – Хоча, зізнаюся, іноді мені дійсно здавалося, що так воно і є.

Міла кілька разів кліпнула, перетравлюючи побачене, а потім її напружені плечі опустилися, і вона тихо пирскнула в долоню. Вчорашня важка напруга в кімнаті зникла безслідно.

Після швидкого сніданку Агнес безапеляційно втиснула в руки Вівіан туго зав'язаний вузлик зі ще теплим хлібом. На обережну спробу заплатити вона лише відмахнулася: