Дорогою Агнес глухо бурмотіла, що роботи в хаті й так по самісіньке горло, а тут ще чужі люди дорожній бруд на чисту підлогу натягнуть. Але щойно важкий дерев'яний поріг залишився позаду, усе змінилося.
Усередині дихало затишним теплом. Велика цегляна піч, у якій м'яко потріскував вогонь, займала добру чверть кімнати, а під лавою акуратним стосом лежали підсушені колоди. У повітрі стояв ледь вловимий дух диму та сухого чебрецю, що пучками висів під низькою стелею у кутку. Біля дверей бовваніла важка дубова діжка з водою, накрита дерев’яним кругом.
Іноді справжній порятунок пахне не імператорськими пахощами та трояндами, а печеним хлібом, пічною сажею і сухими травами.
Господиня не стала розводити столичних політесів.
– Он рукомийник, руки мийте, – прямо скомандувала вона, вже знімаючи з вогню важкий чавунний казан. А тоді кивнула Мілі: – Дівчино, хліб наріж. Тільки не товсто, ми ж не на весіллі.
Міла розгублено закліпала, притискаючи до себе вузлик:
– Я?
– А тут ще хтось юний і без діла стоїть? – пирхнула Агнес.
Вівіан підійшла до рукомийника, і ось тут столичну гостю накрила перша хвиля жорстокої побутової реальності. Її тіло, звикле до щоденних гарячих ванн із запашними оліями та м'яких губок, зараз буквально благало про повноцінне миття. Дорожній пил в'ївся в пори, спина нила від липкого холодного поту, а волосся здавалося важким і брудним.
Вона натиснула на металевий носик рукомийника. Крижана колодязна вода вдарила по пальцях, від чого шкіра миттєво вкрилася сиротами. Замість звичного ароматного мила на краєчку дерев'яної миски лежав шматок грубого саморобного варева, яке тхнуло лугом і тваринним жиром. Коли Вівіан витирала обличчя й руки конопляним рушником, його цупка тканина дряпала ніжну шкіру, наче дрібний наждак.
Тим часом із сусідньої кімнати обережно визирнула русява дитяча маківка. Спочатку в напівтемряві з'явилися тільки допитливі, як у звірятка, очі. Потім курносий ніс. А за мить і вся маленька фігурка несміливо вийшла на світло. Кілька хвилин мала мовчки, не кліпаючи, розглядала гостю великими круглими очима. А потім сильно смикнула матір за поділ спідниці й гучно видала:
– Мам, а чого вона не світиться? Ти ж казала, що дворянки блищать!
Новина про нову власницю маєтку за кілька годин, схоже, дісталась навіть до дітей. Жінка так і не повернула голови, вправно розливаючи гарячу юшку по мисках:
– Бо не відмили ще сьогодні з дороги. Сядь на лаву і не крутися під ногами.
– Не тільки не відмили, а ще й не наливали, – незворушно додала Вівіан, вмощуючи свій скромний багаж на край лави і ховаючи змерзлі червоні руки в складках сукні. – Зазвичай процес світіння починається тільки після третього келиха хорошого вина.
Емма надзвичайно серйозно обміркувала почуте, кивнула сама собі, немов зробивши важливий науковий висновок, і знову смикнула матір:
– Мам, у нас є вино?
– Картопля в нас є, – відрізала Агнес, важко гупнувши повною глиняною мискою по столу просто перед гостею. Юшка ледь не розхлюпалася через вінця. – Їжте, поки гаряче. І хліб беріть.
Міла так і залишилася ніяково тупцювати біля столу. Вівіан глухо зітхнула і відсунулася на край довгої дерев'яної лави, яка одразу ж невдоволено скрипнула під її вагою.
– Сідай уже. Якщо завтра звалишся від голоду, я тебе на собі до маєтку не потягну.
Вівіан опустила погляд на густу гарячу юшку. Поруч лежала груба потемніла від часу й гарячої води дерев'яна ложка. Запах від їжі стояв неймовірний, шлунок зрадливо і дуже голосно забурчав, але рука несвідомо шукала знайомий витончений вигин срібного прибордя, а очі очікували побачити тонку порцеляну з родовим гербом. Свідомість якось вперто відмовлялася сприймати просту селянську подачу. Колишня аристократка ледь помітно насупилася, невпевнено підчепивши масивною ложкою розварену картоплину, і на мить забарилася, прискіпливо розглядаючи щербатий край глиняної миски.
Звички - це розкішні кайдани, які ми непомітно для себе самі ж і надягаємо.
Господиня, яка саме жорстким віхтем витирала стіл неподалік, зупинилася і примружилася.
– Ви вже вибачайте, пані, – з колючою іронією протягнула вона, спостерігаючи за цією заминкою. – Не королівська кухня, золотих тарілок і срібних виделок не тримаємо. Чим багаті, тим і раді.
Щоки Вівіан миттєво спалахнули гарячим рум'янцем. Колись же сама була такою ж студенткою з глибокої провінції, їла з надбитого посуду в дешевому гуртожитку і не скаржилася! А тепер, бачте, видала в собі розпещену столичну фіфу, яку лякає щербата миска. Стало до дідька соромно за власну несвідому пихатість.
– Ні-ні, що ви! – швидко відгукнулася жінка, квапливо відправляючи дерев'яну ложку до рота, щоб приховати збентеження. – Дуже смачно. Дякую.
Наступні десять хвилин у хаті лунав лише розмірений стукіт дерева об глину. Агнес сіла навпроти, важко підперла щоку натрудженою рукою й мовчки спостерігала за процесом. Лише коли Міла нарешті відклала прибор і сито видихнула, а миска гості спорожніла до дна, господиня дозволила собі заговорити.
– Я Агнес, – кивнула старша жінка, змітаючи невидимі крихти зі столу. – Малу Еммою звати. А вас як величати?
– О, прошу, звіть мене Вівіан, – потім вона вказала на свою помічницю. – А це моя супутниця, Міла.
– Пані Вівіан? – примружилася господарка, ніби випробовуючи гостю на міцність.
– Просто Вівіан.
Агнес чіпко глянула на співрозмовницю, ніби виглядаючи, скільки в цих словах справжньої простоти, а скільки – чергової аристократичної гри. Та зайвих допитів влаштовувати не стала, лише коротко хитнула головою:
– Добре. То й буде Вівіан.
Підливши гостям терпкого ягідного відвару, який приємно зігрів горло, господиня сперлася об стіл, роздивляючись їх уже відвертіше.
– І що вас у нашу глухомань занесло? Хіба що маєток цей старий... Так від нього ж самі голі стіни лишилися, добра там давно нема. Вітер свище.