Розділ 2. Сонячна Лощина. (4)

Дорогою Агнес глухо бурмотіла, що роботи в хаті й так по самісіньке горло, а тут ще чужі люди натягнуть дорожнього бруду на чисту підлогу. Але щойно важкий дерев'яний поріг залишився позаду, усе змінилося.

Всередині панувало затишне тепло. Велика цегляна піч, у якій м'яко потріскував вогонь, займала добру чверть кімнати, а під лавою акуратним стосом лежали підсушені колоди. У повітрі стояв дух диму та сухого чебрецю, пучки якого звисали з низької стелі. Біля дверей бовваніла важка дубова діжка з водою, накрита дерев'яним кругом.

Господиня не стала розводити столичних політесів.

– Он рукомийник, руки мийте, – прямо скомандувала вона, вже знімаючи з вогню важкий чавунний казан. А тоді кивнула Мілі: – Дівчино, хліб наріж. Тільки не товсто, ми ж не на весіллі.

Міла розгублено закліпала, притискаючи до себе вузлик.

– Я?

– А тут ще хтось юний і без діла стоїть? – пирхнула Агнес.

Вівіан підійшла до рукомийника, і тут столичну гостю накрила перша хвиля жорстокої побутової реальності. Її тіло буквально благало про повноцінне миття. Дорожній пил в'ївся в шкіру, спина нила від липкого холодного поту, а волосся здавалося важким і брудним.

Вона натиснула на металевий носик рукомийника. Крижана колодязна вода вдарила по пальцях, і шкіра миттєво вкрилася сиротами. Замість звичного ароматного мила на краєчку дерев'яної миски лежав шматок грубого саморобного варева, що тхнув тваринним жиром. Конопляний рушник дряпав ніжну шкіру, наче дрібний наждак.

Тим часом із сусідньої кімнати обережно визирнула русява дитяча маківка. Спочатку в напівтемряві з'явилися тільки допитливі, як у звірятка, очі. Потім курносий ніс. А за мить і вся маленька фігурка несміливо вийшла на світло.

Кілька хвилин мала мовчки розглядала гостю великими круглими очима. А потім смикнула матір за поділ спідниці й голосно запитала:

– Мам, а чого вона не світиться? Ти ж казала, що дворянки блищать!

Новина про нову власницю маєтку за кілька годин, схоже, дісталася навіть до дітей. Вівіан не повернула голови, вправно розливаючи гарячу юшку по мисках.

– Бо не відмили ще сьогодні з дороги. Сядь на лаву і не крутися під ногами.

– Не тільки не відмили, а ще й не наливали, – незворушно додала Вівіан, вмощуючи свій скромний багаж на край лави й ховаючи змерзлі червоні руки в складках сукні. – Зазвичай процес світіння починається тільки після третього келиха хорошого вина.

Емма надзвичайно серйозно обміркувала почуте, кивнула сама собі, немов зробила важливий науковий висновок, і знову смикнула матір за спідницю.

– Мам, у нас є вино?

– Картопля в нас є, – відрізала Агнес, важко гупнувши повною глиняною мискою по столу просто перед гостею. Юшка ледь не вихлюпнулася через вінця. – Їжте, поки гаряче. І хліб беріть.

Міла так і залишилася ніяково тупцювати біля столу. Вівіан глухо зітхнула й посунулася на край довгої дерев'яної лави, яка невдоволено скрипнула під її вагою.

– Сідай уже. Якщо завтра звалишся від голоду, я тебе на собі до маєтку не потягну.

Вівіан опустила погляд на густу гарячу юшку. Поруч лежала груба дерев'яна ложка, потемніла від часу й гарячої води. Їжа пахла неймовірно, шлунок зрадливо й дуже голосно забурчав, але рука несвідомо шукала знайомий вигин срібного прибору, а очі чекали побачити тонку порцеляну з родовим гербом.

Свідомість вперто відмовлялася сприймати просту селянську подачу. Колишня аристократка ледь помітно насупилася, невпевнено підчепила масивною ложкою розварену картоплину й на мить забарилася, розглядаючи щербатий край глиняної миски.

Господиня, яка саме жорстким віхтем витирала стіл неподалік, зупинилася й примружилася.

– Ви вже вибачайте, пані, – з колючою іронією протягнула вона, спостерігаючи за цією заминкою. – Не королівська кухня, золотих тарілок і срібних виделок не тримаємо. Чим багаті, тим і раді.

Щоки Вівіан миттєво спалахнули. Колись вона й сама була студенткою з глибокої провінції, їла з надбитого посуду в дешевому гуртожитку й не скаржилася! А тепер, бачте, видала в собі розпещену столичну фіфу, яку лякає щербата миска. Стало до дідька соромно за власну пихатість.

– Ні-ні, що ви! – швидко відгукнулася жінка, квапливо відправляючи дерев'яну ложку до рота, щоб приховати збентеження. – Дуже смачно. Дякую.

Наступні десять хвилин у хаті лунав лише стукіт дерева об глину. Агнес сіла навпроти, підперла щоку натрудженою рукою й мовчки спостерігала за гостями. Лише коли Міла нарешті відклала ложку й сито видихнула, а миска Вівіан спорожніла до дна, господиня дозволила собі заговорити.

– Я Агнес, – кивнула старша жінка, змітаючи зі столу невидимі крихти. – Малу Еммою звати. А вас як величати?

– О, прошу, звіть мене Вівіан, – відповіла вона, а потім указала на свою помічницю. – А це моя супутниця, Міла.

– Пані Вівіан? – примружилася господиня, ніби випробовуючи гостю на міцність.

– Просто Вівіан.

Агнес чіпко глянула на співрозмовницю, ніби намагалася зрозуміти, скільки в цих словах справжньої простоти, а скільки – чергової аристократичної гри. Та допитувати не стала, лише коротко хитнула головою.

– Добре. То й буде Вівіан.

Підливши гостям терпкого ягідного відвару, який приємно зігрів горло, господиня сперлася об стіл і вже відвертіше роздивилася їх.

– І що вас у нашу глухомань занесло? Хіба що маєток цей старий... Так від нього ж самі голі стіни лишилися, добра там давно нема. Вітер свище.

– Ось до маєтку і приїхала, – усміхнулася Вівіан, гріючи змерзлі пальці об гарячий кухоль. – Якщо все складеться, то назавжди.

– Назавжди? – Агнес вражено похитала головою, забираючи брудний посуд. – Ви перша, хто в той зарослий сарай добровільно поткнувся. Дивні ви люди, столичні. Навіть не уявляєте, у що вплутуєтесь.

Вона глибоко зітхнула, не обертаючись від діжки з водою.

– Он мій старший теж із села втік до столиці... Лицарем тепер служить.