Розділ 2. Сонячна Лощина. (3)

Після оглядин майбутньої теплиці Вівіан повернулася до будинку. Наче за якихось пів години там могло дивом щось змінитися! Або ж у глибині душі ще жевріла наївна надія, що масштаби руйнувань їй просто примарилися.

Мовчки пройшовши кімнатами першого поверху, нова господиня зазирнула до порожньої кухні, провела вказівним пальцем по густому шару пилу на підвіконні й надовго завмерла посеред зали, де вільно гуляв протяг. Міла дріботіла слідом, мов тінь, намагаючись дихати якомога тихіше. Ох, цей мертвий будинок умів наганяти тугу.

Вийшовши на ганок, колишня графиня щільно причинила важкі двері. Дерево протяжно й невдоволено скрипнуло, ніби саме не вірило, що його потурбували після десятиліть спокою. Затримавшись на сходах, жінка ще раз критично оглянула двір. Плющ усе ще холоднокровно душив фасад, спориш майже перетравив залишки кам'яної бруківки, а розлогі бур'яни виглядали новими господарями цієї землі.

Всередині не було ні води, ні дров, ні крихти їжі, ні бодай клаптика чистої підлоги для ночівлі. Навіть найменшого відра не знайшлося!

– Добре... – глухо озвалася Вівіан, оцінюючи пейзаж. – Грандіозний план "почати нове життя" тимчасово відкладається до моменту, поки в цьому житті з'явиться обід і хоча б шматок мила.

Міла мовчки, але дуже енергійно закивала.

Сонце якраз підбивалося до зеніту, коли стежка знову повела їх вниз, до села. За сім років столичного комфорту реалії сільського побуту майже вивітрилися з голови. Пам'ять – хитра штука: вона дбайливо зберігає найтепліше, на зразок аромату свіжоскошеної трави чи парного молока, і безжально перетирає на порох усе те, через що колись кортіло втекти, – важезні відра, бруд під нігтями й нескінченну фізичну працю. Здається, міська романтизація "простого життя" працює рівно до тієї хвилини, коли виникає гостра потреба знайти елементарну ганчірку.

Крокуючи узбіччям, жінка несвідомо зірвала колосок жита й розтерла його між пальцями, оцінюючи твердість зерна. Ще зелене. Раптом зупинившись, вона здивовано втупилася в лушпиння на долоні. Це ж треба! Стільки років блискучих придворних балів, а руки все ще пам'ятали, як перевіряти стиглість урожаю.

"Треба буде згодом оглянути їхні поля", – подумки додала вона ще один пункт до свого нескінченного списку.

Щойно мандрівниці вийшли на головну вулицю, атмосфера навколо сильно змінилася. Якщо вранці всі були зайняті своїми справами, то тепер, ближче до обіду, здавалося, село жило виключно появою нових сусідок. Новини в Лощині бігали явно швидше за людей! Селяни зиркали на них не вороже, проте з цілком відвертою цікавістю.

Жінка, що вибивала килим посеред двору, завмерла з піднятою лозиною. Старий біля криниці так і залишив повне відро висіти над водою. Навіть рудий пес, який щойно ліниво дрімав у тіні воза, нашорошив вуха. До Вівіан долітали уривки швидких перешіптувань:

– Та це ж та сама пані...

– Уже до маєтку ходила?

– Кажуть, йшла своїми ногами, тільки з одною служницею!

– Скоро втече, от побачите... – глухо припечатав невидимий пророк за парканом.

Спина Вівіан миттєво випросталася. Колись давно вона й сама була такою ж провінціалкою, а тепер із гіркотою усвідомлювала: навичка просто йти вулицею, не контролюючи поставу, крок чи погляд, давно й безповоротно втрачена.

Староста Ровен якраз лагодив свій тин. Помітивши їх, він одразу опустив молоток.

– Ну що?

– Будинок стоїть, – відзвітувала жінка.

Ровен явно чекав на продовження, тому після короткої паузи вона сухо додала:

– І це єдина хороша новина на сьогодні.

Староста розкотисто розсміявся. Дивлячись на його добродушне обличчя, Вівіан зловила себе на думці, що столичне життя її остаточно зіпсувало. У палаці за кожну дрібну послугу чиновники вимагали тонну лестощів і обов'язковий занесок золотої монети, а тут староста зранку підігнав їй найкращого майстра просто тому, що ночувати на руїнах – це "кепська прикмета".

– Ровене, – Вівіан злегка кашлянула, поправляючи ремінець сумки. – Я ще раз хочу подякувати за Торека. Без вашої допомоги ми б досі сиділи на траві й ворожили на кавовій гущі.

– Та ну, киньте, пані Вівіан. У нас у Лощині так заведено, – чоловік відмахнувся широкою долонею, хоча було очевидно, що похвала йому лестить.

Скориставшись гарним настроєм старости, вона вирішила одразу кувати залізо, поки гаряче.

– Тоді, можливо, підкажете ще дещо? Мені вкрай необхідно десь дістати відро. І мило. Та й мітлу непогано було б роздобути, щоб розчистити ті барикади. Де у вас тут найближча крамниця?

– Крамниця? – Ровен знову почухав потилицю й здивовано кліпнув. – Та ніде. Нема в нас такого.

Вівіан заклякла.

– Як це немає? А де ж ви все берете?

– Ну як де? – щиро здивувався чоловік, точнісінько як дорослий, що пояснює дитині, чому трава зелена. – Мило он Лора варить на тому кінці вулиці, відра Келлан б'є, а мітли дід Свен в'яже. Як кому що треба – той напряму до людини й іде. Міняємося або за дрібну монету купуємо.

Пояснення прозвучало настільки просто й логічно, що столичній гості залишалося лише подумки зітхнути й заховати міські звички подалі.

У місцевому шинку на них теж усі витріщалися, але без напруги – радше з кумедною цікавістю. Кремезний корчмар за дерев'яною стійкою швидко окинув відвідувачок поглядом.

– Що замовлятимете?

– Щось гаряче й поживне. З собою.

– Це знайдеться, – він підхопив глибокий глиняний горщик і наповнив його пахучою стравою. – То ви нова пані з маєтку?

Вівіан мовчки кивнула.

– Співчуваю, – просто констатував чоловік і без зайвих розпитувань простягнув їжу.

Жінка розрахувалася, діставши кілька дрібних монет із дорожнього гаманця. Коли вони вийшли на вулицю, сонце все ще яскраво світило. Саме час для обіду.

Повернувшись до маєтку, вони нашвидкуруч пообідали гарячою юшкою, сидячи просто на вкритих чохлами стільцях у порожньому холі. А потім взялися до роботи. Пів дня минуло в запеклих спробах бодай трохи розгребти вікові завали, позмітати павутиння імпровізованими віниками з гілок і звільнити простір від товстого шару пилу. Торек, як і обіцяв, заскочив із хлопцями остаточно оцінити дах, а потім пішов, залишивши по собі стійкий запах тютюну та дерев'яної стружки.