Розділ 2. Сонячна Лощина. (2)

Вівіан все ще безсило сиділа на вкритому чохлом стільці, розглядаючи пил, що ліниво танцював у променях світла, коли у дверях холу замаячила кремезна постать. Це був староста Ровен. Він важко переступив поріг, і старі дошки під його ногами жалібно застогнали. Слідом за ним до кімнати зайшов ще один селянин.

– Та не кукуватимете ж ви просто неба, – пояснив Ровен. – Нова господиня, яка ночує на руїнах, – кепська прикмета для всього села. Тому я привів Торека. Це наш найкращий тесляр.

І справді, хто б залишив столичну пані ночувати з павуками?

Торек виявився жилавим засмаглим чоловіком із напрочуд похмурим обличчям. Замість вітань і столичних розшаркувань – от дивина! – він мовчки пішов оглядати будинок.

Десять хвилин майстер кружляв навколо маєтку. Здавалося, будинок аж щулився під його поглядом. Торек стукав кісточками пальців по стінах, підозріло колупав ножем трухляві підвіконня, з яких сипалася потерть, мружився проти сонця, розглядаючи крокви, й важко зітхав. Протяг із двору ніби завивав йому в тон.

Чим довше тягнулася мовчанка, тим міцніше Вівіан зчіплювала руки на колінах. Вона вже уявляла, як їй виставлять такий рахунок, що всі надії на світле майбутнє поховаються під цими ж уламками.

Зрештою тесляр повернувся в хол, зупинився навпроти неї, стер піт із лоба й коротко припечатав:

– Нє.

– Нє? – Вівіан приречено вигнула брову.

Інтуїція підло шепотіла: зараз пролунає вердикт про знесення, і можна сміливо йти копати землянку.

– Не зробимо. Часу забере – ого-го. Потоки свідки, я такого гнилого даху ще не бачив. Балки міняти, перекриття повністю перекладати. Це вже не ремонт, пані, а справжня спроба воскресіння.

Принаймні чесно! У столиці за подібний висновок із неї спершу здерли б гроші за три години пафосних консультацій, а вже потім, співчутливо кліпаючи, повідомили б про крах. Приємно, коли людина не прикрашає дійсність. Тільки от сама дійсність зараз дуже потребувала хоч якихось прикрас.

– Я заплачу, – Вівіан за старою звичкою склала руки на грудях, ніби знову опинилася на жорстких столичних переговорах.

Тесляр явно збирався відмовляти далі. Його рот уже відкрився для чергового "нє", але Вівіан дістала з потаємної внутрішньої кишені сукні золотий імперіал – важку монету з гордим профілем імператора.

О, цей чарівний звук металу! Імперіал блиснув у напівтемряві холу й дугою полетів просто в мозолясті руки теслі.

Майстер здивовано впіймав золото. Довго й недовірливо розглядав його, спробував на зуб, покрутив проти світла, ловлячи сонячні зайчики, і тільки тоді перевів погляд на замовницю.

– Це мені?

– Аванс.

В запавшій тиші було чути лише дзижчання самотньої мухи. Майстер ще раз оцінив вагу золота, а потім – перекошену стіну маєтку.

– А якщо втечете, поки ми тут дах розбиратимемо? – примружився він із несподіваною підозрою. Сільські майстри теж мали свою гордість!

– Не дочекаєтесь, – різкувато відрізала Вівіан.

Доведеться ще довго витравлювати з себе цю захисну столичну стервозність. Зрештою, вона не втече хоча б тому, що це заборонено указом, а повернення означає плаху. Але місцевим знати такі пікантні нюанси зовсім необов'язково.

– Добре, – Торек нарешті сховав золото в глибоку кишеню робочих штанів і ще раз, уже з робочим азартом, оцінив масштаб катастрофи. – Якщо не підганятимете... Якщо не економитимемо на лісі й робитимемо на совість... Тоді певні шанси є. Надвечір приведу хлопців на оглядини. Почнемо вдосвіта.

Губи Вівіан ледь не здригнулися в полегшеній усмішці. Дивовижно, як швидко блиск золота лікує найбезнадійніші випадки!

Коротко кивнувши на прощання, Торек зі старостою рушили назад до села, продираючись крізь високу траву, що шаруділа їм услід.

Міла з надією перевела погляд на маєток, явно готуючись запропонувати бодай косметичне прибирання, аби було де переночувати. Проте Вівіан відчувала: якщо залишиться в цьому мертвому домі ще хоч на хвилину, стіни просто розчавлять її, і вона почне кричати.

Рвучко розвернувшись, колишня аристократка впевнено, наскільки це взагалі дозволяла сукня, покрокувала просто в хащі двометрової кропиви.

Місцева флора, готуйся до бою!

Міла з острахом посунула слідом, ледве встигаючи за господинею, яка хижо маневрувала між здичавілими кущами.

А Вівіан йшла, розсуваючи гілля, і відчувала, як мозок зі скрипом намагається викопати старі знання. Її погляд вихоплював із зеленого хаосу загущені крони, шрами від грубої обрізки, вовчки та дикі пагони, що роками висмоктували з дерев життя.

Та разом із цим приходило гірке усвідомлення: сім років придворного життя залишили свій слід. Знання, які колись відскакували від зубів, тепер доводилося виколупувати з пам'яті по крихтах.

Вона мимоволі згадала свій затертий до дірок ботанічний довідник, який зараз лежав на самому дні дорожнього вузлика. Знайшла його на третьому році свого столичного ув'язнення в якійсь непримітній крамниці. О, як вона тоді вхопилася за цю книжку з картинками! Як божевільна.

Усі ці роки, повертаючись із чергового огидного прийому, де доводилося бездоганно грати роль підступної леді Астервуд, вона замикалася в покоях, ховала книжку під шовкові подушки й потайки читала її при свічках. Гортала шорсткі сторінки, згадувала назви підщеп, малювала на берегах схеми обрізки садів... Просто для того, щоб бодай на папері побути собою.

І все одно реальні джунглі Сонячної Лощини виявилися куди жорсткішими за малюнки на пожовклому папері. Чагарник нахабно хапав за поли сукні, ніби випробовуючи нову господиню на міцність.

– Пані... – Міла, захекавшись, наздогнала її біля величезного розлогого дерева. Листя над ними тихо зашепотіло, здригнувшись від вітру. – Ви щось шукаєте?

Вівіан відламала тонку і на вигляд безнадійно мертву гілочку. Підчепила кору довгим нігтем, напружено вдивляючись у колір оголеної деревини.

– Зелений... – видихнула вона з неймовірним полегшенням.