Розділ 2. Сонячна Лощина. (1)

Сонячна Лощина виявилася зовсім не такою романтичною, як видавалася з пагорба. З іншого боку, Вівіан і сама не знала, чого очікувала. Соромно зізнатись, та за сім років вона і столиці не покидала, а у тих наївних романах, які вона колись читала до оніміння в очах, провінція завжди виглядала однаково солодко: квітучі садки, рум’яні селяни й неодмінна добра бабуся біля хвіртки з кошиком свіжоспечених пиріжків. Реальність же, як це часто буває, виявилася трохи бруднішою і відчутно пахла гноєм.

Щойно екіпаж звернув на головну вулицю, колеса миттєво загрузли в глибокій пилюці, яка після кількох сонячних днів вкрила дорогу щільним шаром. Проте повітря тут було напрочуд легким і дихалося набагато вільніше, ніж у столиці. Жінка списала це на близькість густого лісового масиву та відсутність міської кіптяви.

Обабіч тягнулися присадкуваті хати під солом'яними стріхами. За кривими тинами шуміли садки, десь відчайдушно квокчали кури, а над усім поселенням плив густий аромат сухого сіна. Колись, у тому давно забутому минулому, вона мріяла жити саме в такому спокійному місці.

Оскільки далі карета проїхати не могла, довелося вийти назовні, щоб знайти когось із місцевих і спитати дорогу до маєтку.

І саме в цей майже ідилічний момент відбулася зустріч із козою.

Тварина була великою, білошерстною і настільки нахабною, ніби посада старости Сонячної Лощини належала саме їй. Без жодних вагань вона висунула рогату голову з-за похиленого паркану, діловито оглянула новоприбулих і цілеспрямовано рушила до Міли.

– Пані... – жалібно протягнула дівчина, задкуючи.

Вівіан лише приречено видихнула. Життєвий досвід підказував: будь-яка спроба насолодитися красивим моментом неодмінно закінчується катастрофою. Просто раніше катастрофи носили дорогі камзоли і титули, а тепер вони мали копита і хвіст. Загалом, різниця не надто суттєва.

Міла ще не встигла отямитися, як рогата бестія вже вчепилася зубами в край її полотняного вузлика.

– Пані! – служниця тонко пискнула й миттєво пірнула за спину Вівіан, намертво вчепившись у її рукав.

Коза лише сердито мекнула й уперто потягнула тканину на себе, відстоюючи чесно здобутий трофей. Колишня графиня безцеремонно перехопила тварину за шорсткі роги. 

– Ми ще навіть кроку від карети не зробили, а місцеві вже вимагають данину, – роздратовано процідила вона, тягнучи козу у свій бік.

– Святі Потоки! Білка! Я зараз із тебе шашлик зроблю! – голос пролунав так гучно, що злякано пурхнули горобці на паркані.

Із подвір'я вискочив кремезний чоловік у засуканій лляній сорочці. На ходу витираючи руки об робочий фартух, він, здається, звично готувався ловити втікачку. Білка ж його появу проігнорувала, продовжуючи жувати вузлик. 

– Та пусти ти людей, безсоромна тварюко!

Тільки після міцного ляпаса по рогатій маківці коза неохоче, ніби роблячи господареві неймовірну послугу, розтиснула зуби. Чоловік нарешті вхопив її за нашийник і винувато усміхнувся: 

– Ой... Вибачте... – він окинув поглядом пасажирок, затримавшись на дорогій, хоч і простій дорожній сукні Вівіан. – ...леді. Білка як бачить чистий мішок – одразу вирішує, що там зерно чи сухарі. Справжня божа кара, а не худоба. Я тутешній староста, Ровен. А ви?..

– Вашій худобі бракує хіба що манер та уроків етикету, – несвідомо з інтонацією столичного стерва відрізала жінка.

І тут же подумки боляче прикусила язика. Та щоб його. Сім років палацового вишколу так просто не вивітриш – захисна реакція у вигляді словесної отрути спрацьовувала швидше ніж вона встигала подумати. Вівіан глибоко вдихнула, змушуючи себе розслабити напружені плечі, і вже значно м'якше додала: 

– Просто Вівіан. Нічого страшного, Ровене. Характерна у вас дівчинка. Та за всі роки мене намагалися зжерти куди гірші хижаки, ніж ваша Білка.

– Ще раз вибачте, бо вона така, що й залізні цвяхи зжує, – староста винувато почухав потилицю, міцніше намотуючи повідок на руку.

Губи жінки мимоволі розтягнулися в усмішці, поки господар тягнув Білку назад до двору. За роки життя при дворі її намагалися вкусити десятки аристократів і одна коза. Не найгірша статистика.

Вівіан хотіла у нього розпитати, як дістатись до маєтку, та, враховуючи норовливу тварину в його руках, вирішила дати йому можливість спочатку завести козу в хлів. 

Тим часом Сонячна Лощина жила своїм звичним ранком. Біля криниці дві молодиці тягали воду важкими дубовими відрами. З двору навпроти лунав ритмічний стукіт сокири. Було дико не бачити жодного побутового закляття чи магічної іскри, які стали нормою в столиці! Тут усе робили руками. Двоє замурзаних хлопчаків із вереском ганяли курей (хоча збоку виглядало так, ніби саме кури взяли їх у кільце). Десь скрипнули ворота, зарипів старий віз, а з відчинених дверей якоїсь хати війнуло таким густим ароматом гарячого хліба, що навіть Міла гучно ковтнула слину. Шкода, що тільки запахом ситий не будеш.

Староста вже майже затягнув козу за хвіртку, але раптом зупинився і уважніше придивився до новоприбулих: 

– А ви, перепрошую, по якому ділу в нашу глушину? Столичні екіпажі в нас – велика рідкість. 

– Не підкажете, як дістатися до отого маєтку на відшибі? – Вівіан кивнула в бік пагорбів, що прилягали до лісу.

Ровен на мить застиг. Його погляд метнувся від герба на найманій кареті до двох супутниць із мізерними пожитками, і брови здивовано поповзли вгору. 

– Учора ввечері гонець зі столиці привіз указ про конфіскацію тих земель... Невже ви – нова власниця? 

Жінка ствердно кивнула.

Чоловік помітно знітився. Переступивши з ноги на ногу, він нервово зім'яв у широких долонях край фартуха, а обличчя набуло майже співчутливого виразу. 

– Ну... – він завагався, добираючи слова. – Навіть не знаю, як це м'якше сказати... 

– Кажіть як є, – сухо кинула Вівіан, втрачаючи терпіння і готуючись до найгіршого. – Він згорів дотла чи просто розвалився на каміння?