Розділ 2. Сонячна Лощина. (1)

Сонячна Лощина виявилася зовсім не такою романтичною, як видавалася з пагорба. З іншого боку, Вівіан і сама не знала, чого очікувала. Соромно зізнатись, та за сім років вона навіть столиці не покидала, а в наївних романах, які колись читала до оніміння в очах, провінція завжди виглядала однаково солодко: квітучі садки, рум’яні селяни й неодмінна добра бабуся біля хвіртки з кошиком свіжоспечених пиріжків. Реальність же, як це часто буває, виявилася трохи бруднішою і відчутно пахла гноєм.

Щойно екіпаж звернув на головну вулицю, колеса загрузли в пилюці, що після кількох сонячних днів вкрила дорогу щільним шаром. Зате повітря тут було напрочуд свіжим, і дихалося набагато вільніше, ніж у столиці. Вівіан списала це на близькість лісу та відсутність міської кіптяви.

Обабіч тягнулися присадкуваті хати під солом'яними стріхами. За кривими тинами шуміли садки, десь відчайдушно квоктали кури, а над усім поселенням плив аромат сухого сіна. Колись, у давно забутому минулому, вона мріяла жити саме в такому спокійному місці.

Оскільки далі карета проїхати не могла, довелося вийти, щоб знайти когось із місцевих і спитати дорогу до маєтку.

І саме в цей майже ідилічний момент відбулася зустріч із козою.

Тварина була великою, білошерстою і настільки нахабною, ніби посада старости Сонячної Лощини належала саме їй. Без жодних вагань вона висунула рогату голову з-за похиленого паркану, діловито оглянула новоприбулих і рушила просто до Міли.

– Пані... – жалібно протягнула дівчина, задкуючи.

Вівіан приречено видихнула. Життєвий досвід підказував: будь-яка спроба насолодитися красивим моментом неодмінно закінчується катастрофою. Просто раніше катастрофи носили дорогі камзоли й титули, а тепер мали копита і хвіст. Загалом, різниця не надто суттєва.

Міла ще не встигла отямитися, як рогата бестія вже вчепилася зубами в край її полотняного вузлика.

– Пані! – служниця тонко пискнула й миттєво пірнула за спину Вівіан, намертво вчепившись у її рукав.

Коза сердито мекнула й потягнула тканину на себе, відстоюючи чесно здобутий трофей. Колишня графиня безцеремонно перехопила тварину за шорсткі роги.

– Ми ще навіть кроку від карети не зробили, а місцеві вже вимагають данину, – роздратовано процідила вона, тягнучи козу у свій бік.

– Святі Потоки! Білка! Я зараз із тебе шашлик зроблю! – голос пролунав так гучно, що горобці на паркані злякано пурхнули вгору.

Із подвір'я вискочив кремезний чоловік у засуканій лляній сорочці. На ходу витираючи руки об робочий фартух, він, схоже, вже звично готувався ловити втікачку. Білка ж його появу проігнорувала, продовжуючи жувати вузлик.

– Та пусти ти людей, безсоромна тварюко!

Лише після міцного ляпаса по рогатій маківці коза неохоче, ніби роблячи господареві неймовірну послугу, розтиснула зуби. Чоловік нарешті вхопив її за нашийник і винувато усміхнувся.

– Ой... Вибачте... – він окинув поглядом мандрівниць, затримавшись на дорогій, хоч і простій дорожній сукні Вівіан. – Леді. Білка як бачить чистий мішок, одразу вирішує, що там зерно чи сухарі. Справжня божа кара, а не худоба. Я тутешній староста, Ровен. А ви?..

– Вашій худобі бракує хіба що манер та уроків етикету, – несвідомо з інтонацією столичного стерва відрізала жінка.

І тут же подумки прикусила язика. Та щоб його. Сім років палацового вишколу так просто не вивітриш: захисна реакція у вигляді словесної отрути спрацьовувала швидше, ніж вона встигала подумати. Вівіан глибоко вдихнула, розслабила плечі й уже значно м'якше додала:

– Просто Вівіан. Нічого страшного, Ровене. Характерна у вас дівчинка. Та за всі роки мене намагалися зжерти куди гірші хижаки, ніж ваша Білка.

– Ще раз вибачте, бо вона така, що й залізні цвяхи зжує, – староста винувато почухав потилицю, міцніше намотуючи повідок на руку.

Губи жінки мимоволі розтягнулися в усмішці, поки господар тягнув Білку назад до двору. За роки життя при дворі її намагалися вкусити десятки аристократів і одна коза. Не найгірша статистика.

Вівіан хотіла розпитати, як дістатися до маєтку, та вирішила спершу дати Ровену можливість завести козу в хлів.

Тим часом Сонячна Лощина жила своїм звичним ранком. Біля криниці дві молодиці тягали воду важкими дубовими відрами. З двору навпроти лунав ритмічний стукіт сокири. Було дивно не бачити жодного побутового закляття чи магічної іскри, які стали нормою в столиці! Тут все робили руками. Двоє замурзаних хлопчаків із вереском ганяли курей, хоча збоку виглядало так, ніби саме кури взяли їх у кільце. Десь скрипнули ворота, зарипів старий віз, а з відчинених дверей якоїсь хати війнуло таким густим ароматом гарячого хліба, що навіть Міла гучно ковтнула слину. Шкода, що самим запахом ситий не будеш.

Староста вже майже затягнув козу за хвіртку, але раптом зупинився й уважніше придивився до новоприбулих.

– А ви, перепрошую, по якому ділу в нашу глушину? Столичні екіпажі в нас – велика рідкість.

– Не підкажете, як дістатися до отого маєтку на відшибі? – Вівіан кивнула в бік пагорбів біля лісу.

Ровен на мить застиг. Його погляд метнувся від герба на найманій кареті до двох супутниць із мізерними пожитками, і брови здивовано поповзли вгору.

– Вчора ввечері гонець зі столиці привіз указ про конфіскацію тих земель... Невже ви – нова власниця?

Жінка ствердно кивнула.

Чоловік помітно знітився. Переступивши з ноги на ногу, він нервово зім'яв у широких долонях край фартуха. Обличчя набуло майже співчутливого виразу.

– Ну... – Він завагався, добираючи слова. – Навіть не знаю, як це м'якше сказати...

– Кажіть як є, – сухо кинула Вівіан, втрачаючи терпіння й готуючись до найгіршого. – Він згорів дотла чи просто розвалився на каміння?

З пагорба маєток не виглядав аж такою руїною! Староста глибоко зітхнув, дивлячись кудись у бік лісу.

– Та ні, стіни стоять... Тільки... ну, самі все побачите.

Міла тихенько смикнула господиню за рукав і ледь чутно прошепотіла: