Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (4)

Екіпаж глухо поскрипував на вибоїнах старого тракту. Столиця з її гострими шпилями, мертвим мармуром і задушливим павутинням інтриг повільно розчинялася в ранковому тумані.

Міла провалилася в сон майже миттєво. Згорнувшись на жорсткому сидінні, дівчина намертво притискала до грудей свій вузлик. Навіть уві сні її обличчя лишалося вперто насупленим – ніби вона й там готувалася відбивати атаки.

Вівіан відкинулася на спинку й прикрила очі. Її тіло, що останні тижні жило винятково на впертості, нарешті почало усвідомлювати: все закінчилося. Їхня ризикована угода зі слідством спрацювала. Голова старого графа завтра полетить з плечей, а її власна – залишиться на місці. Вона вижила, вигризла собі це право, і неважливо, наскільки брудними були методи.

У прочинене віконце увірвався терпкий запах свіжоскошеної трави. Він, наче протяг, вимів із легенів важкі мускусні парфуми, в'їдливу трояндову воду й гіркоту палацових коридорів. Цей запах... Заспокійливий… Вівіан зробила глибокий вдих, дозволяючи монотонному гуркоту коліс заколисати її.

...Уві сні вона знову кудись їхала, але цей рух супроводжувався не скрипом ресор, а важким гудінням старого мотора. Повітря було спертим, пахло пилом і розігрітим асфальтом. На колінах лежав розгорнутий зошит, де крізь дрібний почерк і латинські назви трав проступали якісь химерні графіки.

Вона засинала. Очі злипалися від утоми після чергової подвійної зміни, а пальці все ще гріли тонку стінку паперового стаканчика з гіркою кавою. Цей присмак був настільки реальним, що вона мимоволі поворушила язиком. Автобус хитнуло на вибоїні, колеса пронизливо верескнули, зупиняючись, і Вівіан смикнулася, чекаючи, що зараз пролунає назва її зупинки... але натомість просто перед нею зі сліпучого марева виросли важкі двері імператорської тронної зали.

Вівіан різко розплющила очі. Серце гупало в грудях, але перед нею було лише обшите тканиною сидіння карети та спляча Міла. Жінка судомно вдихнула. Сон повільно розсіювався, залишаючи по собі неприємний фантомний присмак.

Вона спробувала втримати цей спогад. Як називався той автобус? Який сорт кави вона тоді пила? Та так і не згадала. Замість дешевої кави рецептори вперто підкидали терпкість елітного чорного чаю, який служниці щоранку вносили до її покоїв. Замість латинських назв рослин у голові чітко спливав розклад прийомів у палаці та імена десятків аристократів.

Сім років... Вона носила чуже обличчя і титул графині Астервуд значно довше, ніж була втомленою студенткою з окулярами на кінчику носа.

У перші місяці цього божевілля вона ще відчайдушно борсалася, наївно намагаючись зламати систему. Їй снилися ті постійні втечі: тісна кімнатка на околиці провінції, оглушливий тріск вибитих вартою дверей, після якого її насильно повертали назад. А потім сюжет неминуче приходив знову і знову: обов'язкова сцена з Ліліаною, прописана каноном образа, черговий гучний скандал... Сценарій викручував ситуацію так, що чужий гнів усе одно вибухав з її вуст. З часом вона просто збилася з ліку спроб і здалася. Леді Астервуд почала шкіритися і кусатися сама.

В якийсь момент межа просто стерлася. Стало неможливо розрізнити, де вона бездоганно відіграє роль лиходійки, а де ця роль зжерла її з потрохами. Вона сама закопала своє минуле так глибоко, щоб не з'їхати з глузду в цьому світі, що тепер просто не могла його відкопати.

Вівіан змусила себе повільно вдихнути і видихнути. Вона спробувала згадати своє справжнє колишнє ім'я. Відкрила рота, аби вимовити його бодай беззвучно. І на язик одразу стрибнуло отруйне “Вівіан”.

Та щоб його. Тепер, коли фінал відгримів, коли імперія її виплюнула, а сюжет нарешті відпустив своє ікло з її горла, можна було стягнути маску леді Астервуд. Але що під нею лишилося? Та дівчинка, яка засинала в автобусах? Вона давно вмерла. Жінка, яка вивчила мистецтво отруйної усмішки під прицілом загальної ненависті? Вона була лише бутафорією.

Мабуть... доведеться зліпити когось третього. Когось нового, хто проросте з попелу обох цих життів просто тут і зараз.

Колесо жорстко впіймало вибоїну. Екіпаж підкинуло. На сидінні навпроти заворушилася Міла. Служниця розліпила очі, потерла їх кулаком і хрипко потягнулася: 

– Ви не спите? 

– Не хочеться, – Вівіан ліниво відвела погляд від вікна.

Міла сіла рівніше, обсмикуючи зім'яту спідницю. 

– Довго ще нам так труситися? 

– Кілька днів. А потім, мабуть, ще трохи поблукаємо, поки знайдемо житло.

Дівчина окинула критичним оком безкраї лани за склом. А тоді абсолютно серйозно видала: 

– Треба буде купити лопату. Якщо там справді той город, без лопати ми помремо з голоду.

Вівіан розкотисто розсміялася. Щиро і вперше за дуже довгий час. 

– Купимо, Міло. Дві лопати. І, про всяк випадок, ще й граблі.

Вона знову відкинулася на спинку, слухаючи стукіт копит.

Коли важкі колеса з натугою видерлися на вершину останнього пагорба, кучер натягнув поводи. Коні важко зафиркали. 

– Приїхали, леді. Далі Сонячна Лощина.

Вівіан штовхнула дверцята й зійшла на землю. Внизу, у залитій світлом улоговині, розкинулося поселення. Кілька десятків приземкуватих хат із темними дахами тіснилися біля річки, на схилах лягало золотаве жито, а горизонт підпирав густий ліс. Вітер одразу рвонув її волосся, жбурнувши в обличчя густий дух нагрітої землі і полину. Повітря тут було іншим – воно не давило на плечі, а ніби несло за собою волю.

Міла вискочила слідом. Вона завмерла поруч, оглядаючи долину. 

– Святі Потоки... гарно ж як! – видихнула вона. – А де наш будинок?

Вівіан примружилася. Далеко на відшибі, майже впритул до лісової смуги, бовваніла кам’яниста садиба. Навіть звідси Вівіан змогла розгледіти провалений дах і безнадійно перекошені ворота. Справжній монументальний пам'ятник архітектурного відчаю... 

– Схоже, он там, – вона вказала на руїну.

Міла вивчала будівлю кілька секунд.