Розділ 1. Падіння родини Астервуд. (4)

Екіпаж глухо поскрипував на вибоїнах старого тракту. Столиця з її гострими шпилями, холодним мармуром і павутинням інтриг повільно розчинялася в ранковому тумані.

Міла провалилася в сон майже миттєво. Згорнувшись на жорсткому сидінні, дівчина міцно притискала до грудей свій вузлик. Навіть уві сні її обличчя лишалося вперто насупленим – ніби вона й там готувалася відбивати атаки.

Вівіан відкинулася на спинку й прикрила очі. Її тіло, яке останні тижні трималося винятково на впертості, нарешті почало усвідомлювати: все закінчилося. Її ризикована угода зі слідством спрацювала. Голова старого графа вже сьогодні полетить з плечей, а її власна залишиться на місці. Вона вижила, вигризла собі це право, і неважливо, наскільки брудними були методи.

У прочинене віконце потягнуло запахом свіжоскошеної трави. Він перебив важкий запах шкіри в кареті і, навіть, заспокоював. Вівіан зробила глибокий вдих, дозволяючи гуркоту коліс заколисати її.

...Уві сні вона знову кудись їхала, але тепер замість скрипу ресор чула гудіння старого мотора. Повітря було спертим, пахло розігрітим асфальтом. На колінах лежав розгорнутий зошит, де між дрібним почерком і латинськими назвами трав виднілися якісь химерні графіки.

Вона засинала. Очі злипалися від втоми після чергової подвійної зміни, а пальці все ще гріли тонку стінку паперового стаканчика з гіркою кавою. Присмак здавався настільки реальним, що вона мимоволі поворушила язиком. Автобус підкинуло на вибоїні, колеса пронизливо верескнули, і Вівіан смикнулася, чекаючи, що зараз пролунає назва її зупинки... Але замість цього просто перед нею виросли важкі двері імператорської тронної зали.

Вівіан різко розплющила очі. Серце гупало в грудях, але перед нею були лише обшите шкірою сидіння карети та спляча Міла. Жінка судомно вдихнула. Сон уже розвіявся, залишивши по собі дивний присмак кави, якої тут не могло бути.

Вона спробувала втримати спогад. Як називався той автобус? Як відчувався той напій, який вона тоді пила? Та нічого не згадала. Замість дешевої кави на язиці відчувалася терпкість елітного чорного чаю, який служниці щоранку приносили до її покоїв. Замість латинських назв рослин у голові спливали розклад прийомів у палаці та імена десятків аристократів.

Сім років... Вона носила чуже обличчя й титул графині Астервуд значно довше, ніж була втомленою студенткою з окулярами на кінчику носа.

У перші місяці цього божевілля вона ще відчайдушно борсалася, намагаючись зламати систему. Їй снилися втечі: тісна кімнатка на околиці провінції, оглушливий тріск дверей, які вибивала варта, а потім її знову силоміць повертали назад. І щоразу сюжет повторювався: обов'язкова сцена з Ліліаною, прописана каноном образа, черговий гучний скандал... Сценарій знову й знову підлаштовував обставини так, що чужий гнів виривався з її вуст. З часом вона просто збилася з ліку спроб і здалася. Леді Астервуд почала шкіритися й кусатися сама.

У якийсь момент межа стерлася. Стало неможливо розрізнити, де вона просто відіграє роль лиходійки, а де ця роль уже зжерла її з потрохами. Щоб не збожеволіти в цьому світі, вона закопала своє минуле так глибоко, що тепер сама не могла його відкопати.

Вівіан повільно вдихнула й видихнула. Вона спробувала згадати своє справжнє ім'я з колишнього життя. Відкрила рота, аби вимовити його бодай беззвучно. І на язик одразу стрибнуло отруйне "Вівіан".

Та щоб його. Тепер, коли фінал відгримів, коли імперія її викинула, а сюжет нарешті відпустив її горло, можна було стягнути маску леді Астервуд. Але що під нею лишилося? Та дівчинка, яка засинала в автобусах? Вона давно померла. Жінка, яка навчилася незворушно усміхатись, поки на неї з усіх боків сипалася ненависть? Вона теж була лише роллю.

Мабуть... доведеться зліпити когось третього. Когось нового, хто виросте з обох цих життів просто тут і зараз.

Колесо жорстко впіймало вибоїну, і екіпаж підкинуло. На сидінні навпроти заворушилася Міла. Служниця розплющила очі, потерла їх кулаком і хрипко потягнулася.

– Ви не спите?

– Не хочеться, – Вівіан ліниво відвела погляд від вікна.

Міла сіла рівніше, обсмикуючи зім'яту спідницю.

– Довго ще нам так труситися?

– Кілька днів. А потім, мабуть, ще трохи поблукаємо, поки знайдемо житло.

Дівчина критично оглянула безкраї лани за склом, а тоді серйозно видала:

– Треба буде купити лопату. Якщо там справді той город, без лопати ми помремо з голоду.

Вівіан розкотисто розсміялася. Щиро, як не сміялася вже дуже давно.

– Купимо, Міло. Дві лопати. І, про всяк випадок, ще й граблі.

Вона знову відкинулася на спинку, слухаючи стукіт копит.

***

Коли важкі колеса з натугою видерлися на вершину останнього пагорба, кучер натягнув поводи. Коні важко зафиркали.

– Приїхали, леді. Далі Сонячна Лощина.

Вівіан штовхнула дверцята й зійшла на землю. Внизу, у залитій світлом улоговині, розкинулося поселення. Кілька десятків приземкуватих хат із темними дахами тулилися біля річки, на схилах золотилося жито, а за ними починався густий ліс. Вітер одразу кинувся їй у волосся, принісши запах нагрітої землі. Повітря тут було іншим – не давило на плечі, як у столиці.

Міла вискочила слідом і завмерла поруч, оглядаючи долину.

– Святі Потоки... гарно ж як! – видихнула вона. – А де наш будинок?

Вівіан примружилася. Далеко на відшибі, майже біля самої лісової смуги, бовваніла кам'яна садиба. Навіть звідси можна було розгледіти провалений дах і перекошені ворота. Справжній монументальний пам'ятник архітектурному відчаю...

– Схоже, он там, – вона вказала на руїну.

Міла кілька секунд розглядала будівлю.

– Ну... – служниця філософськи пересмикнула худими плечима. – Зате город там, здається, здоровенний.

Вівіан тихо хмикнула. Її погляд ковзнув по зарослих бур'янами полях, які чекали на робочі руки. Вона дивилася на цей занедбаний шматок землі, який нікому не був потрібен, і думала, що тепер їй доведеться з нуля відбудовувати не лише стіни, а й власне життя.